Розділ «Рівно північ»

Батя вийшов, а коли одна з них поспішно зачинила за ним двері (певно, гадаючи, що сонце повипалює всі їхні фальшиві фото, сердито подумав Батя), розвернувся й клацнув «Полароїдом» стару чорну жінку, яка й досі згрібала листя.

Зробив він це імпульсивно, наче як жорстока людина, що може крутонути кермом, маючи намір збити скунса чи єнота на сільській дорозі.

Верхня губа чорної жінки сіпнулася у вищирі, і Батя, приголомшений, побачив, що вона скрутила йому вслід «козу».

Він сів в авто і швидко від’їхав назад під’їзною доріжкою.

Задньою частиною автівка вже наполовину виїхала на вулицю, і Батя саме обернувся, щоб подивитися на дорогу, коли його погляд наштовхнувся на щойно зроблений полароїд. Він іще до кінця не проявився; у нього був безбарвний, молочно-білий вигляд, властивий знімкові-полароїду, що й досі проявлявся.

Та зображення вже проступило досить чітко, і Батя аж витріщився на нього. Йому перехопило подих, наче забракло повітря в легенях. Здавалося, що навіть серце спинило своє биття.

Те, що Кевін собі науявляв, зараз почало втілюватися в життя. Пес уже обернувся, тож тепер почав незворушно й упевнено підступати до камери й того, хто її тримав… ах, та цього разу саме він тримав її, чи ж не так? Він, Реджинальд «Батя» Меррілл, підняв її та клацнув стару чорну жінку в миттєвому пориві, наче відлупцьований хлопчисько, котрий вистрілив у пляшку з-під содової зі свого пневматичного пістолетика, бо ж у батька не може поцілити, хоча в ту принизливу, дупоболісну мить після лупцювання він би залюбки це зробив.

Пес наближався. Кевін знав, що так воно й буде, та й Батя міг би про це дізнатись, якби добре помізкував. Відтепер йому буде важко зосередитися на чомусь, коли він думатиме про камеру, ті думки заповнюватимуть його час дедалі більше вві сні і наяву.

«Він іде, — думав Батя, відчуваючи крижаний жах, який пронизує людину, коли вона стоїть у темряві, коли Щось незбагненне й жахливе наближається зі своїми гострими, як леза, кігтями та зубами. — Господи Боже, він наближається, пес наближається».

Та він не просто наближався — він змінювався.

Неможливо було сказати, як саме. Батині очі боліли, прикипівши до того, що мали бачити, і того, що бачили насправді. Здавалося, ніби хтось замінив об’єктив на камері з нормального на риб’яче око[309], тож лоб пса з грудками сплутаної шерсті неначе одночасно випинався й западав, а вбивчі очі палали червоним блиском, наче іскри від спалаху «Полароїда», якими часом світяться очі в людей.

Тіло пса немов витягнулося, проте не тоншало; навпаки, воно видавалося товстішим, точніше — м’язистішим.

І його зуби були більші. Довші. Гостріші.

Батя раптом упіймав себе на тому, що думає про сенбернара Джо Кемберса, Куджо — того, котрий прикінчив самого Джо і того старого пияка Гарі Перв’є та Великого Джорджа Баннермана. Той пес сказився. Загнав жінку та малого хлопчака в їхнє авто, неподалік від домівки Кемберса, а через два чи три дні малий помер. Тож тепер Батя гадав, чи це було саме те, що вони, замкнені в задушливій печі власного авто, бачили в ті нестерпно довгі дні й ночі; це або щось подібне: каламутні червоні очі, довгі гострі зуби…

Нетерпляче завищав звуковий сигнал.

Батя скрикнув — його серце закалатало, наче двигун автівки «Формули-1».

Фургон обігнув седан, який досі однією половиною стояв на під’їзній доріжці, а другою — на вузькій вулиці. Водій фургона висунув руку з відчиненого вікна, показавши середній палець.

— За члена мене вкуси, лярвин сину! — крикнув йому Батя.

Він від’їхав назад до кінця, та авто так трусило, що він ударився в бордюр на дальньому боці вулиці. Батя розлючено викрутив кермо (мимохіть зачепивши кнопку звукового сигналу), а тоді поїхав геть. Та вже через три квартали йому довелося з’їхати на узбіччя й просто посидіти за кермом десять хвилин, чекаючи, поки припиняться дрижаки і він зможе кермувати далі.

От тобі й Гноїсті Сестри.