Розділ «Рівно північ»

— Ні, не камера, — відповів Мак-Карті, говорячи сам до себе. Він підняв камеру і струснув біля вуха. — Імовірніше, якийсь роликовий пристрій.

Батя витріщився на чоловіка й гадки не маючи, про що той торочить… хай там як, а вивіска й далі показувала «НЕ ЦІКАВО». Та клята безбожна подорож у маленькому літаку (яка невдовзі повториться), і все марно. Але чого? Чого? Він був настільки певен у цьому чолов’язі, який би повірив вам на слово, коли б ви сказали, що Бруклінський міст був примарним міражем із «тамтого боку». Тож чого?

— Звісно ж, гнізда! — вигукнув Мак-Карті, радий, мов дитина. — Гнізда! Там круговий ремінь, натягнутий на шків усередині корпусу, а в нього вбудовані гнізда. У кожному гнізді проявлений полароїд із зображенням пса. Безперервність свідчить, — він пильно поглянув знову на знімки, — що пса, певно, зняли, а полароїди нарізали з окремих кадрів. Коли затвор спрацьовує, знімок випадає з гнізда і виходить. Батарея живить механізм приводу ременя, щоб той переміщав наступний знімок, і — вуаля!

Умить приємний вираз на його обличчі зник, і Батя побачив чоловіка, який виглядав так, наче проклав свій шлях до успіху через понівечені, скривавлені тіла своїх суперників…

— Джо приставить вас назад, — сказав він. Його голос звучав прохолодно й збайдужіло. — А ви мастак, містере Меррілл, — цей чоловік, похмуро усвідомив Батя, більше ніколи не називатиме його Батею, — я це визнаю. Ви, нарешті, спіткнулися, та довгий час вам удавалося мене обманювати. Скільки ж ви з мене видурили? Усе то були пусті балачки?

— Я з вас ані щербатої копійки не видурив, — збрехав Батя, не змигнувши оком. — Жодного разу такого не було, щоб я продав вам якийсь липовий товар. Це стосується також камери.

— Мені гидко з вами розмовляти, — відповів Мак-Карті. — Не тому, що я вам довіряв; я й раніше довіряв тим, хто виявлявся фальшивкою й підробкою. Не тому, що ви брали мої гроші; не така то вже була значна сума. Мені гидко, бо саме такі, як ви, гальмують науковий поступ парапсихічних досліджень, відкидають їх у темні віки, перетворюють їх на посміховисько, царину недоумків і бовдурів. Єдина втіха в тому, що рано чи пізно всі ви спотикаєтеся. Ви стаєте жадібними і пробуєте підсунути щось таке безглузде, як оце. Геть з-перед очей, містере Меррілл.

У Баті в роті була люлька, а в тремтливій руці він тримав сірника «Даймонд» із блакитним кінчиком. Мак-Карті тицьнув у нього пальцем, а крижані очі понад ним зробили його схожим на ствол пістолета.

— А якщо тільки надумаєте підпалити ту смердючу штуку тут, — промовив він, — то я негайно скажу Джо висмикнути її вам із рота й засипати вугілля вам у штани. Тож, якщо хочете покинути мій будинок із непопеченою дупою, я пропоную…

— Та що на вас найшло, містере Мак-Карті? — пробелькотів Батя. — Ці знімки не були проявлені! Ви ж на власні очі бачили, як вони проявлялися!

— Емульсія, яку будь-який хлопчак із дванадцятидоларовим набором для хімії може приготувати, — холодно відказав Мак-Карті. — Не з фіксованим каталізатором, як у хлопців із «Полароїда». Ви проявляєте ваші полароїди — або нарізаєте з кінофільму, — а тоді в темній кімнаті замальовуєте. Коли висохнуть, тоді закладаєте. Коли вони вискакують, то виглядають так, як усі інші полароїди, що не почали проявлятися. Суцільна сірість із білою облямівкою. Тоді вже світло потрапляє на вашу саморобну емульсію, запускаючи хімічну реакцію, і вона випаровується, показуючи знімок, який ви самотужки зробили за години, дні або й тижні до того. Джо?

Доки Батя розкривав рота, щоб промовити хоча б слово, його взяли попід руки і виштовхали з просторої заскленої вітальні. Та й, зрештою, сказати йому було нічого. Та все ж таки йому хотілося прокричати: «Якась тупорила лярва з фарбованим волоссям і кришталевою кулею, яку замовила з журналу «Фейт», змушує книгу, лампу чи нотний аркуш літати затемненою кімнатою, і на тебе це гівно впливає, а коли я тобі запропонував камеру, що робить знімки якогось іншого світу, то ти мене за барки і на вулицю! Та ти скажений, мов Капелюшник! Ну то й пішов на хер! У морі ще повно риби!»

Так він принаймні думав.

5 жовтня Батя вмостився у своє бездоганно доглянуте авто й поїхав до Портленда відвідати Гноїстих Сестер.

Гноїсті Сестри були близнючками і мешкали в Портленді. Їм було по вісімдесят чи приблизно стільки, але виглядали вони старшими за Стоунгендж. Сестри безперестанку палили цигарки «Кемел» ще відтоді, як їм виповнилося по сімнадцять, про що вони б вам радо повідали. Вони ніколи не кашляли, попри шість пачок, які викурювали на двох кожного божого дня. Їх повсюди возили — у ті рідкісні дні, коли вони вибиралися зі свого колоніального маєтку з червоної цегли, — у «Лінкольн Континенталь» 1958 року випуску, що своїм похмурим блиском нагадував катафалк. Кермувала автомобілем чорношкіра жінка, лише трохи молодша за самих Гноїстих Сестер. Ця жінка-шофер була, найпевніше, німою, проте вона цілком могла бути і котроюсь із тих неговірких жінок, яких ніколи не бракувало. Батя цього напевно не знав й ніколи в них про це не питав. Він вів справи зі старенькими от уже майже тридцять років, і та чорна жінка супроводжувала їх увесь цей час, переважно кермуючи автівкою, інколи миючи її, часом скошуючи траву на газоні чи підрізаючи живопліт довкола будинку, часом крокуючи до поштової скриньки на розі з листами Гноїстих Сестер, адресованих бозна-кому (він також не знав, чи чорна жінка бодай колись заходила до будинку, і чи їй узагалі було дозволено туди заходити, проте він ніколи не бачив її всередині), і впродовж того часу він жодного разу не чув, що б це чудесне створіння заговорило.

Їхній колоніальний маєток розташовувався в портлендському районі Бремголл, який був для Портленда тим, що й квартал Бікон-Гілл для Бостона. В останньому з названих міст, де, за переказами, полюбляють квасолю й тріску, говорять лише до Ловелів, а Ловели говорять тільки з Богом[305], натомість Гноїсті Сестри та їхні нечисленні ровесники, що зостались у Портленді, охоче запевняли, що Ловели взяли собі таку моду лише через роки потому, як це вже робили Діри з Портленда.

Ну і, звичайно ж, жодна розумна людина не стала б, дивлячись на їхні однаковісінькі обличчя, називати їх Гноїстими Сестрами, так само як не стала б лікуватися від набридливої сверблячки носа, пхаючи його під стрічкову пилку. Тож Гноїстими сестри були лише поза очі (та й тоді, коли всі були певні, що поруч немає пліткаря чи пліткарки), а їхні справжні імена були міс Єлевсиппа Дір та місіс Мелевсиппа Веріл. Їхній батько, прагнучи поєднати свою щиру побожність та глибоку ерудованість, назвав їх іменами двох із трьох канонізованих трійнят… але, як на лихо, ті були чоловіками.

Мелевсиппин чоловік загинув багато років тому під час битви в затоці Лейте в сорок четвертому[306]. Та вона й далі вперто називалася його ім’ям, що унеможливило спростити їм обом життя та просто звертатися до обох «пані Дір». Ні, треба було обов’язково вправлятися у вимові тих клятих покручених імен, аж поки вони не виходили так само гладко, як гівенце з навощеної дупи. Варто хоч раз було проїбатися, як вони того вже не забудуть, і можна було вже попрощатися із замовленнями від них на півроку, а то й на рік. Проїбися двічі — і вже можеш не дзвонити. Повік.

Батя їхав зі сталевою коробкою, у якій зберігав камеру «Полароїд», що лежала на сидінні позаду нього. Він раз по раз тихенько промовляв їхні імена: «Єлевсиппа. Мелевсиппа. Єлевсиппа та Мелевсиппа. Атож. Усе гаразд».

Та, як виявилося, ото й усе, що було гаразд. «Полароїд» їм був потрібен не більше ніж Мак-Карті… хоч Батя і був настільки вражений попередньою зустріччю, що був ладен узяти на десять тисяч доларів менше, чи то лише п’ятдесят відсотків від тієї суми, на яку сподівався від продажу камери.