Розділ «Рівно північ»

Літня чорна жінка згрібала листя, відкриваючи очам газон, котрий, незважаючи на жовтень, був так само зелений, як повсть на більярдному столі. Батя кивнув їй. Вона глянула на нього — подивилася крізь нього, — продовжуючи згрібати листя. Батя натиснув на дзвінок, і десь углибині будинку залунав дзенькіт. «Маєток» — підхоже слівце для домівки Гноїстих Сестер. Хоча він був значно меншим за деякі старі будинки в районі Бремголл, проте через одвічні сутінки, що панували всередині, він здавався значно більшим. Дзенькіт дзвінка справді наче виринав із глибини кімнат і коридорів, і його звук завжди викликав у пам’яті Баті особливий образ: підвода, повна мерців, поволі рухається вулицями охопленого моровицею Лондона, керманич безперестану калатає дзвоником і горлає: «Тягніте сюди померлих! Тягніте сюди померлих! Ради Йсуса, тягніте сюди померлих!»

Гноїста Сестра, котра відчинила двері за секунд тридцять після дзвінка, виглядала не лише мертвою, а й забальзамованою; мумія, котрій поміж губи хтось заради сміху тицьнув недопалок, який ледь жеврів.

— Меррілл, — промовила пані.

Її сукня була темно-синьою, волосся пофарбоване, що якраз пасувало їй. Вона намагалася говорити з ним, як вельмишановна пані стала б розмовляти з торговцем, що зайшов не в ті двері, та Батя бачив, що вона була схвильована, як і той скурвий син Мак-Карті; але річ у тім, що Гноїсті Сестри народилися в Мейні, тут вони виросли, тут і спочинуть, тоді як Мак-Карті був родом десь із Середнього Заходу, де мистецтво й ремесло стриманості, певно, не вважали за чесноту в справі виховання дітей.

У коридорі, ближче до вітальні, промайнула ледь примітна тінь. От і друга. Йо, та цікавість випромінює з їхніх очей. Батя подумав, а чи не спробувати здоїти з них дванадцять штуцерів. Може, навіть чотирнадцять.

Батя знав, що міг би сказати: «Я маю честь звертатися до міс Дір чи місіс Веріл?» — і це б було б із його боку цілком слушно та ґречно. Та він уже мав справу з цими ексцентричними бабами раніше і знав, що йому треба сказати, аби не втратити принаймні тисячі. Вони неабияк пишалися своїми чудернацькими чоловічими іменами й прихильніше ставилися до того, хто видавався їм переможеним, аніж боягузом.

Тож, швидко промовивши подумки молитву, щоб язик не відмовив у цю відповідальну мить, він постарався все сказати без помилок, зрадівши, коли імена зринули з його вуст як по нотах.

— То Єлевсиппа чи Мелевсиппа говорить? — запитав він, даючи зрозуміти, що він ані на макове зерня не хвилювався, щоб правильно вимовити їхні імена, так наче то були прості собі Джоан і Кейт.

— Мелевсиппа, містере Меррілл, — відповіла вона. О, це вже краще, тепер він був містером Мерріллом. Батя був певен, наскільки може бути впевненою людина, що все й надалі піде так само гладко. — Чом би вам не зайти?

— Сердечно дякую, — відказав Батя, ступивши в похмурі нетрі маєтку Дірів.

— О, Боже, — мовила Єлевсиппа Дір, коли полароїд почав проявлятися.

— Але й звірюга! — промовила Мелевсиппа Верріл, сповненим щирої збентеженості та страху голосом.

Пес насправді ставав потворнішим, і Батя був змушений це визнати, та було дещо, що тривожило його навіть більше: поступальність знімків дедалі пришвидшувалась.

Він посадив Гноїстих Сестер на їхній диван, виготовлений у стилі королеви Анни, для показового знімка. Камера зблиснула сліпучим білим світлом, на якусь коротку мить перетворивши кімнату з клаптика чистилища, між світом живих і світом мертвих, де ці обидві старезні реліквії ще й досі якось існували, у щось пласке й обманне, неначе поліцейський знімок музею, де щойно було скоєно злочин.

Щоправда, знімок зображав зовсім не Гноїстих Сестер, які повсідалися на дивані у своїй вітальні, наче два чоботи на одну ногу. Натомість знімок зображав чорного пса, що тепер розвернувся і в анфас дивився на камеру та фотографа, достатньо божевільного, щоб і далі стояти там і знімати пса. Тепер уже всі його зуби вишкірилися в шаленому, вбивчому вищирі, а голова ледь помітно і хижо нахилилася вліво. «Та голова, — думав Батя, — продовжуватиме нахилятися доти, доки він не кинеться на свою жертву, приховавши вразливу ділянку шиї від можливого зустрічного випаду, і як тільки зуби намертво зімкнуться на плоті, він зможе вертіти нею навсібіч, видираючи шматки м’яса зі своєї мішені».

— Яке жахіття! — сказала Єлевсиппа, кладучи одну зі своїх муміфікованих рук на помережану шкіру своєї шиї.

— Як страхітливо! — ледь не простогнала Мелевсиппа, підпалюючи чергову «Кемел» напівзітлілим недопалком попередньої, її рука тремтіла так сильно, що вона ледве не припалила потрісканий лівий кутик свого рота.

— Це просто не-СКАЗ-ен-но! — переможно промовив Батя, думаючи: «Аби ти був тут, Мак-Карті, пихатий гівнюк. Аби ти був. Ось де дві пані, які за життя бачили не одного смаленого вовка і не вважають, що клята камера — дешевий карнавальний викрутас!»

— Воно показує те, що вже сталося? — прошепотіла Мелевсиппа.

— Чи щось таке, що ще станеться? — пошепки додала Єлевсиппа.