Розділ «Рівно північ»

Наступні п’ять днів Батя перебирав решту імен у своєму мисленнєвому списку. Затребувана ним ціна, яка спершу становила двадцять тисяч доларів (у випадку з Мак-Карті) і впала до десяти (для Гноїстих Сестер), впевнено падала й далі, поки збігав відведений йому час. Зрештою, залишився тільки Еморі Чаффі, на якому він міг заробити хіба що двадцять п’ять сотень.

Чаффі був дивовижним парадоксом: за весь час спілкування Баті з Капелюшниками Еморі Чаффі був єдиним, хто вірив у «той світ». Це вражало. Його віра в потойбіччя здавалася чимось неймовірним, а те, що він віддавав чималі гроші за предмети, пов’язані із загробним життям, Батю взагалі приголомшувало. Але так було, і Батя поставив би Чаффі значно вище у своєму переліку, якби не той дошкульний факт, що Еморі був найбіднішим із-поміж тих, кого Батя вважав своїми «багатенькими» Капелюшниками. Якось він давав собі раду, та його справи були кепськими. Те, що колись було великим сімейним статком, поволі розсотувалося. Отож Баті треба було сподіватися на черговий значний спад затребуваної ціни щодо Кевінового «Полароїда».

«Утім, — подумав він, піднімаючись на своєму авто занехаяною під’їзною доріжкою до того, що ще в двадцятих роках було одним із найпрестижніших літніх будиночків біля Себаґо-лейк, а тепер майже перетворилося на одну з найзанедбаніших цілорічних садиб (спадковий маєток Чаффі в Портлендському Бремголлі було продано через податки ще п’ятнадцять років тому), якщо вже хто й купить цю срану штуковину, то це, гадаю, буде Еморі».

Єдиною річчю, яка справді його засмучувала — щораз більше й більше, поки він безрезультатно перебирав власний список, — була демонстрація товару. Він міг змальовувати на словах, що камера робить хоч до посиніння, та навіть такий унікум, як Еморі Чаффі, не стане викладати чималі гроші за цю річ, опираючись лише на її словесний опис.

Іноді Батя думав, що його рішення примусити Кевіна робити всі ті знімки, щоб потім створити відеозапис, було дурницею. Та коли вже розбиратися, де заритий собака, то він і не був певен, що це мало якесь значення. Час минав по той бік, у тому світі (бо, як і Кевін, Батя саме так уже про нього думав: справжній світ), і минав він відчутно повільніше, ніж у цьому… та чи не пришвидшувався він разом із наближенням пса? Батя був у цьому певен. Рух пса попід парканом спершу був ледь помітним; тепер лише сліпець не побачив би, що пес підбирався чимраз ближче, щоразу як спускали затвор. Різницю у відстані можна було помітити, навіть клацнувши два знімки один за одним. Так, наче час по той бік намагався… намагався синхронізуватися з часом по цей бік.

Якби то було все, то й це було б кепсько. Та це було не все.

То був не пес, чорти б його забрали.

Батя не знав, що воно було таке, та він розумів настільки ж чітко, що то не пес, як і те, що його мати похована на цвинтарі «Отчий Край».

Він гадав, що то був пес, що винюхував собі шлях попід парканом, який тепер був за добрих десять футів позаду нього; він і виглядав як пес, хоч і надзвичайно лютий, коли лишень повернув голову настільки, щоб можна було розгледіти його морду.

Але тепер для Баті він не скидався на жодну істоту, що бодай колись пересувалася Божою землею чи навіть товклася в Люциферовому пеклі. Ба більше, його бентежило інше: ті кілька людей, для яких він робив демонстраційні знімки, здається, його не бачили. Ніхто з них навіть не припустив, що пес із Кевінової «Сан-660», наближаючись до фотографа (наближаючись до лінз об’єктива, які, цілком можливо, були своєрідним порталом між тим світом і цим), обертався в чудовисько.

Батя знову подумав (як і Кевін): «Та йому не прорватися. Ніколи. Якщо вже щось і трапиться, то я скажу тобі, що то буде, тому що та істота ТВАРИНА, хай до біса потворна і страшнюча (може, навіть із тих, які уява переляканої дитини малює в шафі, коли матуся вимкне світло), та все одно ТВАРИНА, тож якщо щось і трапиться, то це буде останній знімок, де не буде нічого, крім розмитої плями, бо ж гаспид-пес уже стрибне; і після цього камера, найпевніше, вже не зніматиме, а якщо й буде, то замість знімків виходитимуть темні квадрати, бо ж не можна зробити знімок камерою з розбитим об’єктивом, а якщо той таємничий власник тіні впустить камеру, коли гаспид-пес на нього стрибне (а я певен, що так воно й буде), то вона, ймовірно, впаде на тротуар і, очевидно, все-ТАКИ розіб’ється. Врешті-решт, то лише шматок пластику, а пластик та асфальт або бетон — кепські друзі».

Еморі Чаффі вийшов на свій критий ґанок, на дошках якого вже почала лущитися фарба, самі ж дошки від часу покоробилися, а металеве покриття ґанку поступово набувало іржавого кольору запеченої крові, і де-не-де в ньому зяяли дірки; Еморі Чаффі був одягнутий у блейзер, колись ошатно синій, та тепер, після численних чищень, він набув непоказного сірого кольору, як однострій ліфтера; Еморі Чаффі з його високим чолом, що здіймалося дедалі вище й вище, аж поки, врешті, не ховалося під дрібним жмутом волосся, вишкірився своєю «Привіточки, яке щастячко, старенький, яке щастячко, як ся маш, як ся маш?» усмішкою, яка оголювала його величезні передні зуби, роблячи Еморі подібним, як гадав Батя, на Баґза Банні[310], наче той потерпав від якоїсь розумової недуги.

Батя взяв камеру за ремінь — Господи, як же та штука в’їлася йому в печінки! — і, вийшовши з авто, вимушено, через силу, помахав рукою та всміхнувся у відповідь.

Зрештою, справи є справи.

— Гидкеньке щеня, скажи?

Чаффі розглядав полароїд, який майже повністю проявився. Батя пояснив, що саме робить камера, збадьорений щирим захватом і зацікавленням Чаффі. Тоді він простягнув камеру Еморі, принаджуючи його самого зробити якийсь знімок.

Еморі Чаффі, всміхаючись тією своєю відразливою зубатою посмішкою, спрямував «Полароїд» у бік Баті.

— Крім мене, — поспіхом кинув Батя. — Мені ліпше рушницю до голови пристав, аніж ту камеру.

— Коли набивати ціну, то вже набивати, — захоплено мовив Чаффі, та все ж послухався, направивши «Сан-660» у бік широкого панорамного вікна з краєвидом на озеро. Чудовим краєвидом, і тепер таким пишним, як колись було сімейство Чаффі в ті повоєнні роки, після Першої світової, у золоту добу, що обернулася бронзовою близько 1970-го.

Він натиснув на кнопку затвора.