Розділ «Рівно північ»

Він розреготався. «Я шаную мудрих людей, — промовив Батя. — Гадаю, можу тобі довіряти. Якщо «Селтікс» переможуть, то завітаєш до мене. Я подбаю про тебе. Маєш чесне лице».

— Ото й усе? — запитав Кевін. У восьмому класі в них був урок із математики, присвячений позикам, і більшість із вивченого матеріалу він пам’ятав і досі. — І що, Батя не вимагав жодного завдатку?

— Люди, які звертаються до Баті, не мають коштів на завдаток, — відповів батько. — Він не з тих лихварів, що ти бачив у кіно; і він не ламає жодних ніг, якщо не сплачуєш. Та в нього свої шляхи впливу на людей.

— Які шляхи?

— Не зважай, — сказав Джон Делеван. — Коли та остання гра скінчилася, я підійнявся нагору сказати твоїй матері, що саме збираюся вийти по цигарки — знову. Утім вона вже заснула, позбавивши мене таким чином потреби брехати. Було вже пізно — в усякому разі для Касл-Рока — виходити об одинадцятій, та світло в його крамниці й досі горіло. Я знав, що горітиме. Він видав мені гроші десятками, діставши їх зі старої бляшанки «Кріско»[282]. І всі десятки. Це я добре пригадую. Вони були зіжмакані, та він їх розрівняв. Сорок десятидоларових купюр. Батя перераховував їх, наче банківський клерк із тією своєю люлькою та окулярами, зсунутими на голову, і на якусь мить я відчув нестерпне бажання повибивати йому всі зуби. Натомість подякував. Тобі важко уявити, як часом непросто вичавити із себе слова подяки. Сподіваюся, що й не доведеться.

Він сказав: «Ти розумієш умови, чи ж не так?» Я відповів, що так. Він сказав: «От і добре. Я за тебе не хвилююсь. Власне, це я до того, що в тебе чесне лице. Тож іди й залагодь свої справи з тим чолов’ягою на роботі, а потім розрахуєшся зі мною. І не роби більше жодних ставок. Вистачить й одного погляду на твоє лице, щоб зрозуміти, що мати тебе народила не гравцем».

Тож я узяв гроші, пішов додому і поклав їх під килимок старого «шеві», влігся біля твоєї матері й цілісіньку ніч не зімкнув повік, тому що почувався гидезно. Наступного дня я віддав десятки тому інженерові, з котрим закладався, він їх перерахував, потім перегнув навпіл і запхнув у одну з кишень сорочки, застібнувши її. Здавалося, що вся та готівка значила для нього не більше від чека за бензин, який він віддасть головному підрядникові наприкінці дня.

Далі він поплескав мене по плечу і сказав: «Що ж, ти хороша людина, Джонні. Краща, ніж я думав. Я виграв чотири сотні, але програв двадцятку Біллу Антемаєру. Він заклався, що ти прийдеш із грошвою сьогодні ж уранці, а я побився об заклад, що не побачу тебе до кінця тижня. Якщо й побачу колись».

«Я сплачую свої борги», — відповів я.

«Ну, легше», — сказав він, поплескавши мене по плечі.

Гадаю, тоді я таки ледь себе стримав, щоб не вичавити йому очей.

— Який відсоток виставив тобі Батя, тату?

Батько уважно подивився на Кевіна:

— Він тобі дозволяє так себе називати?

— Так, а що?

— Тоді стережися його, — відповів містер Делеван. — Він зміюка.

Батько зітхнув, немов визнаючи, що сам напросився на запитання.

— Десять відсотків.

— Це не так уже й ба…

— Із щотижневим приростом, — додав містер Делеван.