Розділ «Рівно північ»

— Бо ти не мав чотирьохсот доларів, — промовив Кевін. — Той інший мав, а ти — ні.

У цю мить він щиро дивився на батька, зовсім забувши про камеру, уперше з того часу, як зустрів Батю Меррілла. Захват від того, на що була здатна «Сан-660», розчинився — принаймні тимчасово — у цьому новому, палкішому захопленні: молодим чоловіком був його батько, який утнув щось навдивовижу дурнувате, щось таке, що робили й інші чоловіки, і, може, він колись також щось таке втне, коли стане дорослим і поряд не буде жодного представника племені Розсудливих, щоб уберегти його від якоїсь жахливої спокуси, якогось згубного інстинкту. Здавалося, що його батько якийсь час і собі побув у племені Інстинктових. Повірити в це було важко, але хіба все це не слугувало доказом?

— Отож-бо.

— Але ти поставив проти нього.

— Не одразу, — відказав батько. — Я сказав йому, що переконаний у тому, що саме «Севенті-Сіксерс» здобудуть чемпіонство, але чотириста баксів — то завеликий ризик для хлопця, який є лише помічником землеміра.

— Але ти так і не зізнався, що не маєш таких грошей.

— Боюся, що все зайшло навіть далі, Кевіне. Я натякнув, що маю їх. Я сказав, що не можу дозволити собі програти чотириста доларів, і то було, щонайменше, лукавством. Я сказав йому, що не став би ризикувати такою сумою навіть при зрівноваженій ставці. Як бачиш, я його не обманював, та все ж таки поволі зісковзував до краю брехні. Розумієш?

— Так.

— Не знаю навіть, що б сталося — може, й нічого, — якби в ту мить виконроб дзвоником не закликав нас повертатися до роботи. Але він таки закликав, тож цей інженер розвів руками і мовив: «Я згоден на два-до-одного, хлопче, якщо ти цього хочеш. Мені все одно. Чотириста баксів будуть у моїй кишені». І не встиг я усвідомити, що сталося, а ми вже скріпили це ручканням, півдюжини свідків довкола, і хай уже там що, а мої справи були кепськими. Вертаючись того вечора додому, я думав про твою матір, що вона сказала б, якби дізналася, тож я спинив на узбіччі свого старого «форда», на якому їздив тоді, і виблював крізь прочинені дверцята.

Поліцейське авто виринуло й повільно покотилося по Харрінґтон-стрит. Норіс Ріджвік кермував, а побік нього вмостився Енді Клаттербак. Клат підніс руку, коли їхній «крузер» звертав ліворуч по Мейн-стрит. Джон і Кевін Делевани також махнули йому у відповідь. Осінь лагідно дрімала навколо них, так, наче Джон Делеван ніколи й не сидів із відчиненими дверцятами свого старого «форда», блюючи на закіптюжену дорогу.

Вони перетнули Мейн-стрит.

— Ну… в усякому разі мої грошики не те, щоб дуже й плакали. «Сіксерс» билися аж до останніх секунд сьомої гри[281], а тоді один із тих ірландських паскуд — уже й не пригадаю котрий — перехопив м’яча в Гела Ґріра й попрямував із ним до кошика. І чотириста доларів, яких я не мав, пішли котові під хвіст. Коли наступного дня я виплатив усе тому бісовому інженерові, він сказав, що «трохи захвилювався ближче до кінця». Ото й усе. Я б тоді залюбки вичавив його баньки своїми пальцями.

— Ти виплатив усе наступного ж дня? Як тобі це вдалося?

— Кажу ж, на мене наче гарячка напала. Як тільки ми скріпили заклад ручканням, гарячка й минула. Я мов навіжений плекав надію на перемогу, але знав, що варто застрахуватися на випадок програшу. На кону було значно більше, аніж чотириста доларів. Під питанням, зрозуміло, була моя робота, і що трапилося б, якби я не виплатив хлопцеві його гроші? Він був інженером, тобто, технічно, моїм босом. Той чолов’яга був іще тим курвалем, і міг би домогтися мого звільнення, якби я не сплатив заставу. Звісно, не через саме парі, та він би щось таки знайшов, і те щось пішло б до моєї трудової книжки, ще й великими червоними літерами. Та не це було моїм найбільшим клопотом. Аж ніяк не це.

— А що тоді?

— Твоя мати. Наш шлюб. Коли ти молодий і в тебе ані горщика, куди посцяти, ані вікна, куди то все можна вилляти, то шлюб повсякчас під загрозою. І не важливо, наскільки сильно ви одне одного кохаєте, бо шлюб, як перевантажений в’ючний кінь, і ти знаєш, що він може впасти на ноги чи й дуба врізати, якщо всі гадані паскудства стануться в скрутну мить. Не думаю, звісно, що вона б розлучилася зі мною через заклад у чотириста доларів, та я все ж таки радий, що так того й не дізнався напевне. Тож коли та гарячка минулася, я усвідомив, що, либонь, заклав щось більше, аніж чотириста доларів. Я заклав своє цілісіньке кляте майбутнє.

Вони наближалися до «Емпоріум Ґалоріум». Скраю порослого травою міського парку стояла лавка, і містер Делеван жестом запропонував Кевінові сісти.

— Це не забере багато часу, — сказав він і розсміявся. То був приглушений, притлумлений звук, наче недосвідчений водій узявся за коробку передач. — Варто тільки розім’ятися, а вже все болить, навіть після всіх цих років.

Так вони й сиділи на лавці, поки містер Делеван завершував історію власного знайомства з Батею Мерріллом, міряючи очима міський парк, посеред якого здіймався поміст.

— Я пішов до нього тієї ж ночі, як зробив ставку, — промовив він. — Сказав твоїй матері, що вийшов по цигарки. Пішов затемна, щоб ніхто мене не побачив зі знайомих. Вони б допетрали, що я вскочив у якусь халепу, а я не хотів цього. Коли я зайшов, то Батя запитав: «Що така працьовита людина, як ти, робить у такому місці, як це, містере Джоне Делеван?», тож я розповів, що зробив, а він відказав: «Ти побився об заклад і вже накрутив себе думками про програш?» — «Якщо я таки програю, — відповів я, — хочу переконатися, що не втрачу більше нічого».