Розділ «Рівно північ»

— Та краще не треба, Люкі. Від них мені пече з обох кінців.

Сем пропустив цю сценку повз вуха. Він втупився поглядом у Люкі.

— Хлопець Сари? Де ти таке почув?

Люкі відкусив половинку «Слім-Джима» і підвів очі на Сема. Вираз його обличчя був водночас доброзичливий і лукавий. Він приклав пальця збоку до носа і сказав:

— У Програмі новини розходяться швидко, сонечку. Дуже, дуже швидко.

— Та нічого він не знає, — сказав Рудольф, допивши імбирний ель. — Він просто теліпає язиком, бо йому подобається звук.

— Дідька лисого! — заверещав Люкі, відкусивши ще один добрячий шмат «Слім-Джима». — Я знаю, бо мені Дейв сказав! Учора ввечері! Мені наснився сон, і в ньому був Дейв, і він сказав мені, що цей хлопець — Сарин любчик!

— А де Сара? — спитав Сем. — Я думав, що вона прийде.

— Я балакав із нею після благословення, — озвався Рудольф. — Сказала мені, що ти знатимеш, де її шукати, якщо пізніше захочеш побачити. Сказала, що ти її там уже бачив.

— Вона дуже любила Дейва, — додав Люкі. Раптова сльоза скотилася з його нижньої повіки. Він витер її тильним боком долоні. — Ми всі його любили. Дейв завжди так сильно намагався триматися. Тому дуже й дуже прикро. Дуже зле. — І Люкі зненацька розридався.

— Я скажу вам дещо, — мовив Сем, присівши біля Люкі навпочіпки й подавши йому хустинку. Він був ладен і собі заплакати й боявся того, що йому зараз треба було зробити… або принаймні спробувати. — Врешті-решт, він таки зміг. Він помер тверезим. Хто б вам що не казав, пам’ятайте мої слова, бо це правда. Дейв помер тверезим.

— Амінь, — шанобливо сказав Рудольф.

— Амінь, — погодився Люкі. Він повернув Семові хустинку. — Дякую.

— Не варто, Люкі.

— Скажи… а в тебе нема більше тих сраних «Слім-Джимів», га?

— Нема, — сказав Сем і всміхнувся. — Знаєш, як кажуть, Люкі: одного забагато, а тисячі ніколи не вистачить.

Рудольф засміявся. Люкі також усміхнувся… а тоді знову приклав кінчик пальця до носа.

— А як щодо четвертака… четвертака зайвого не знайдеш, га?

Сем спершу подумав, що Сара могла піти до бібліотеки, але це не відповідало Дольфовим словам — вони з нею були в бібліотеці лише раз, у ту жахливу ніч, яка вже начебто сталася років десять тому, але вони ходили туди разом; Сем не «побачив» її там, як бачиш когось крізь вікно чи…

Тоді він пригадав, коли побачив Сару крізь вікно тут, у «Домі Ангола». Вона сиділа на задвірку разом із групою людей і робила те, що допомагає їм утриматися від пияцтва. Тож Сем пройшов кухнею, як зробив і в той день, і привітався з іще кількома людьми. В одній із маленьких групок стояли Берт Айверсон і Елмер Бескін, вони пили пунш із морозивом і слухали літню жінку, котрої Сем не знав.