Розділ «Рівно північ»

Побачивши Сема, Дейв розплющив очі ширше й усміхнувся.

— Не… погансько, — прошепотів він. — Закладаюся, ти… й не знав, що… здатен на таке.

— Так і є, — сказав він. — Я не знав. — Сема охопило казкове, безжурне відчуття полегшення. Він нахилився й підніс три пальці до Дейвових очей. — Скільки ти бачиш пальців?

— Приблизно… сімдесят чотири, — прошепотів Дейв.

— Я викличу «швидку», — сказала Наомі й почала підводитися. Дейв ухопив її за зап’ястя, перш ніж вона встигла це зробити.

— Ні. Не зараз. — Він перевів очі на Сема. — Нахилися нижче. Я не можу кричати.

Сем схилився над старим. Дейв поклав тремтячу руку на його потилицю. Сем відчув дотик Дейвових губ до свого вуха, і йому довелося примусити себе не сіпатися — було лоскотно.

— Семе, — прошепотів він. — Вона чекає. Пам’ятай… вона чекає.

— Що? — спитав Сем. Він почувався майже повністю розрядженим. — Дейве, про що ти говориш?

Але Дейвова рука впала додолу. Він глянув на Сема, груди Дейва здіймалися швидко й неглибоко.

— Я йду, — сказала пригнічена Наомі. — Там, на столі для книжок, стоїть телефон.

— Ні, — зупинив Сем.

Вона розвернулася до нього, її очі спалахнули, і вона люто вишкірилася, показавши білі зуби.

— Як це «ні»? Чи ти здурів? У нього череп пробитий, і це щонайменше! Він…

— Він відходить, Саро, — м’яко сказав Сем. — Він відійде вже дуже скоро. Посидь із ним. Будь його другом.

Вона глянула вниз і побачила те, що бачив Сем. Зіниця лівого ока Дейва стислася до розмірів вістря голки, а зіниця правого збільшилася й застигла.

— Дейве? — налякано прошепотіла вона. — Дейве?

Але Дейв знову дивився на Сема.

— Пам’ятай, — шепотів він. — Вона че…

Його очі зупинилися й застигли. Груди здійнялися ще раз… опустилися… і більше не піднімалися.