Розділ «Рівно північ»

«Північ, — подумав він. — Бібліотечний полісмен дав мені часу до півночі, тож, може, у неї саме стільки в запасі. Але ж північ настане за три з половиною години».

Дейв навряд чи зможе чекати так довго.

А тоді в нього з’явилася ще одна, менш приємна, думка: а що як, поки він бродить тут у темних проходах, Арделія обійшла його збоку і повернулася до Наомі й Дейва?

Сем дійшов до кінця проходу, прислухався, нічого не почув і ступив до наступного. У ньому було порожньо. Він почув згори тихий звук і подивився туди саме вчасно, щоб помітити, як півдюжини важких книжок зсовуються до краю полиці над його головою. Скрикнувши, Сем стрибнув назад, і книжки впали, вдаривши його по ногах. Він почув шалений сміх Арделії з того боку стелажа.

Сем уявив собі, як вона повисла там на полицях, мов надутий від отрути павук, і його тіло почало діяти раніше, ніж мозок устиг все обміркувати. Він обернувся на п’ятах, мов підпилий солдат, що намагається виконати команду «кругом!», і вперся спиною об стелаж. Коли стелаж похитнувся під його вагою, сміх перетворився на здивований і зляканий крик. Він почув, як щось важко ляпнуло, коли химерна істота зістрибнула зі свого сідала. За мить стелаж перекинувся.

Сем не передбачив того, що сталося далі: стелаж, який він штовхнув, перехилився через прохід, водоспадом вивергаючи із себе книжки, і вдарився об наступний. Другий упав на третій, третій — на четвертий, а тоді вони всі попадали, як пластинки доміно, — усі полиці в цьому велетенському, затіненому сховищі, грюкаючи, брязкаючи й розкидаючи книжки, починаючи від творів Мерієта[253] і аж до повного зібрання казок братів Ґрімм. Він чув, як Арделія знову закричала, а тоді Сем кинувся вгору тим стелажем, який перекинув. Він ліз по ньому, як по драбині, розкидаючи ногами книжки, щоб було на що спертися, і підтягуючи себе вгору однією рукою.

Сем спустився донизу з іншого краю стелажа й побачив білу, пекельно покручену істоту, що вибиралася з-під безладної кучугури атласів і путівників. Вона мала біляве волосся і блакитні очі, але на цьому вся подібність до людської істоти закінчувалася. Ілюзія зникла. Істота була голою гладкою потворою, з руками й ногами, що, здавалося, закінчувалися вузлуватими кігтистими лапами. З шиї звисав мішечок плоті, схожий на здутий зоб. Тонкі білі нитки несамовито ворушилися по всьому її тілу. У ній було щось страхітливо жукасте, і Сем раптом безгучно закричав — мовчазним, атавістичним криком, що ніби розлітався всім тілом по кістках. «Ось воно. Боже поможи, ось воно». Він відчув огиду, але раптом його страх зник; тепер, коли він справді міг роздивитися цю істоту, усе було не так погано.

А тоді вона знову почала змінюватися, і Семове відчуття полегшення згасло. У неї було обличчя не звичайної людини: під вибалушеними блакитними очима почала видовжуватися якась подоба рогу, витягуючись із обличчя з кімнати жахів обрубком слонячого хобота. Очі розпливлися в боки, ставши спочатку китайськими, а тоді комашиними. Сем відчував, як хобот принюхувався, коли витягувався в його бік.

Його вкривали ворухкі попелясті ниточки.

Щось у ньому хотіло відсахнутися назад — верещало на нього, щоб він відскочив, — але Сем вирішив стояти. І коли м’ясистий хоботок химерної істоти торкнувся його тіла, він відчув незбагненну силу з боку цієї потвори. Сема сповнило летаргічне відчуття, яке могло б стати ще приємнішим, коли б він перестав рухатися й дав змогу хоботкові робити своє. Вітер перемінився на далеке примарне виття. Воно навіть трохи заспокоювало Сема, як і звук пилосмока, коли він був геть малим.

— Семе? — погукала Наомі, але її голос був далеким і байдужим. — Семе, з тобою все гаразд?

Невже він думав, що кохає її? Яка дурниця. Доволі сміховинна, якщо добре подумати… то це створіння було набагато краще.

Ця істота… могла розповісти багато історій.

Дуже цікавих історій.

Усе гнучке тіло білої істоти тепер тяглося за хоботком; вона згодовувала йому саму себе, і хоботок видовжувався. Істота стала майже трубчастою формою, а решта тіла висіла, зайва й забута, як раніше висів на її шиї той мішечок. Уся її життєва сила перейшла тепер у цей м’ясистий ріг, цю трубку, через яку вона висмокче життєву силу і сутність Сема.

І це було приємно.

Хоботок ніжно ковзнув угору Семовими ногами, ненадовго притиснувся до його пахвини, а тоді піднявся вище, пестячи його живіт.

Сем упав на коліна, даючи йому змогу дотягтися до обличчя. Він відчув, як приємно закололо в його очах, коли якась рідина — не сльози, а щось густіше — почала сочитися з них.

Хоботок наблизився до Семових очей; він бачив у ньому рожеві пелюстки плоті, що зголодніло розгорталися й згорталися. Щоразу, як вони розкривалися, за ними проглядалася темрява, а тоді хоботок стискався й утворював отвір у пелюстках, трубку всередині трубки. Нарешті він чутливо ковзнув по його губах і щоках, до тієї липкої роси. Перекошені темно-сині очі зголодніло вдивлялися в нього.

Але ж мій штраф сплачено.