Розділ «Рівно північ»

Наомі почала схлипувати. Вона приклала руку до щоки й заплющила очі. Сем присів, боляче вдарившись колінами, й обійняв її за талію.

Розділ 15. «Дім Ангола» (III)

Тієї й наступної ночі Сем Піблз не спав. Він лежав у ліжку, ввімкнувши світло на всьому другому поверсі, й думав над останніми словами Дейва Данкана: «Вона чекає».

Над ранок другої ночі слова старого почали здаватися йому зрозумілішими.

Сем думав, що Дейва ховатиме Баптистська церква Провербії, і трохи здивувався, коли виявилося, що десь між 1960 і 1990 роками старий став католиком. Службу відправляли в костелі св. Мартина одинадцятого квітня. Був вітряний день, що ніяк не міг зробити вибір між хмарами й холодним сонячним промінням ранньої весни.

Після церемонії на кладовищі в «Домі Ангола» влаштували поминки. На ту пору, коли приїхав Сем, там зібралося вже майже сімдесят людей, що розійшлися маленькими групками по кімнатах першого поверху. Усі вони знали Дейва і говорили про нього з гумором, повагою і незмінною любов’ю. Усі пили імбирний ель із пінопластових стаканів і їли канапки. Сем ходив від однієї групи до іншої, обмінювався кількома словами зі знайомими, але не зупинявся для тривалішої розмови. Він рідко виймав руку з кишені темного пальта. По дорозі з церкви Сем заїхав до «Піґлі-Віґлі», і тепер в тій кишені шаруділо півдюжини целофанових пакунків: чотири довгі й тонкі, а решта — прямокутні.

Сари ніде не було.

Він уже хотів іти, коли помітив Люкі й Рудольфа, що сиділи разом у кутку. Між ними стояла дошка для крибеджу[255], але вони не грали.

— Привіт, хлопці, — сказав Сем, підходячи до них. — Ви, мабуть, не пам’ятаєте мене…

— Чого ж не пам’ятаємо, — мовив Рудольф. — Хто ми, по-твойому, такі? Двійко бевзів? Ти друг Дейва. Ти приходив того дня, як ми малювали плакати.

— Правильно! — підтвердив Люкі.

— Ти знайшов ті книжки, що шукав? — спитав Рудольф.

— Так, — усміхнувся Сем. — Таки знайшов.

— Добре! — вигукнув Люкі.

Сем витягнув чотири тонкі целофанові пакунки.

— Я вам, хлопці, дещо приніс, — сказав він.

Люкі глянув, і його очі спалахнули.

— «Слім-Джими», Дольфе! — він вдоволено вишкірився. — Глянь! Хлопець Сари приніс нам усім сраних «Слім-Джимів»! Пречудово!

— Так, я краще їх заберу, диваче, — сказав Рудольф і схопив пакунки. — Цей пришелепко зжере їх усі зараз, а тоді, знаєш, усереться вночі прямо в ліжку, — пояснив він Семові. Рудольф розгорнув один «Слім-Джим» і подав його Люкі. — Бери, дурнику. Решту я збережу тобі на потім.

— Візьми й собі один, Дольфе. Бери.