Розділ «Рівно північ»

Він суворо дивився на неї.

Раптом верхня губа Наомі піднялася вгору, а нижня вигнулася назовні, на мить надавши її ротові форми, схожої на ріжок.

— Іди в сраку! — вилаялася вона. — Іди в сраку і не вертайся, Семе Піблз!

Він суворо дивився на неї.

Вона підняла руки й притисла їх до скронь.

— Я не хотіла цього казати. Не знаю, чому сказала. Я… голова… моя нещасна голова, Семе! Здається, вона розколюється на дві частини.

Потяг під’їхав ближче, засвистів, перетинаючи місток через Провербію, і в’їхав до Джанкшн-Сіті. То був один із опівденних товарняків, які зазвичай пролітали крізь місто, не зупиняючись на шляху до скотарень Омахи. Сем уже бачив його.

— Часу небагато, Саро. Треба зробити це зараз. Розвернися й подивись на той потяг. Стеж за ним.

— Так, — раптом погодилася вона. — Гаразд. Роби, що задумав, Семе… А якщо побачиш… побачиш, що нічого не виходить… тоді штовхни мене. Штовхни мене під потяг. Скажеш усім, що я сама стрибнула… що це самогубство. — Вона благально глянула на нього — смертельно втомленими очима, що дивилися з виснаженого обличчя. — Усі люди з Програми бачили, що мені погано. Від них неможливо приховати свій стан. Минає трохи часу, і надурити їх стає просто неможливо. Коли ти скажеш, що я стрибнула сама, вони повірять тобі й не помиляться, бо я не хочу так жити далі. Але… Семе, річ у тому, що, здається, скоро я таки захочу.

— Тихіше, Саро, — сказав він. — Не будемо говорити про самогубство. Дивися на потяг і пам’ятай, що я кохаю тебе.

Вона розвернулася обличчям до потяга, до якого вже було не більше за милю. Він швидко скорочував цю відстань. Сара потягнулася руками до шиї й підняла волосся… Сем нахилився вперед… і побачив те, що шукав, воно засіло високо на чистій білій шкірі під лінією волосся. Він знав, що на якихось півдюйма глибше від цього місця залягав стовбур її мозку, і відчув, як шлунок йому скручує від огиди.

Він нахилився до пухиристого наросня, укритого павутинням, сплетеним із перехрещених білих ниток, але під ним виднілася рожевувата грудка, що пульсувала разом із ударами Сариного серця.

— Дай мені спокій! — раптом закричала Арделія губами жінки, яку Сем покохав. — Дай мені спокій, виродку! — Але руки Сари не сіпнулися, вона тримала волосся вгорі, щоб йому було зручніше.

— Тобі видно цифри на локомотиві, Саро? — пробурмотів він.

Вона застогнала.

Він втиснув великого пальця в м’який шмат червоної лакриці, роблячи в ній заглибину, трохи більшу за паразита, що засів у Сари на шиї.

— Прочитай мені їх, Саро. Прочитай мені цифри.

— Два… шість… ох, Семе, як болить голова… неначе величезні руки розривають мозок на дві частини…

— Читай цифри, Саро, — пробурмотів він і приставив лакрицю «Булз-Ай» до того огидного наросня, що бився живчиком.

— П’ять… дев’ять… п’ять…