Розділ «Рівно північ»

На вулиці наростало протяжне глухе завивання — вітер, пробігаючи під карнизами будівлі, вищав, як тарілка, яку шкребуть виделкою. Бібліотечний полісмен висунув язика і провів ним по губах. Той був дуже загострений і червоний. На щоках і лобі полісмена почали з’являтися плями. Шкіра вкрилася жирною плівкою поту.

А запах лавандового мішечка став набагато сильнішим.

— Неправда! — крикнув бібліотечний полісмен. — Неправда! Цсе не ті книзки, що ти брав! Я зснаю! Ті, счо ти брав, зсанізс чортзна-куди той зстарий п’яний гімнюк! Вони…

— …знищені, — закінчив Сем. Він знову пішов уперед, наближаючись до бібліотечного полісмена, і запах лаванди дужчав із кожним його кроком. Семове серце гупало в грудях. — А ще я знаю, хто все це задумав. Ось тобі абсолютно прийнятна заміна. Візьми їх. — Його голос піднявся до суворого крику. — Бери їх, чорти б тебе!

Він простягнув книжки, і бібліотечний полісмен невпевнено і злякано потягнувся по них.

— Ні, не так, — сказав Сем, піднявши книжки над простягнутими білими руками. — Отак.

Він із розмаху опустив книжки на обличчя полісмена. Ще ніколи в житті Сем не відчував такого величезного задоволення, як тоді, коли «Улюблені вірші американців» і «Порадник промовця» вдарили бібліотечного полісмена в носа й зламали його. Круглі чорні окуляри злетіли геть і впали на підлогу. Під ними ховалися чорні очниці, частково заповнені білуватою рідиною. З тієї гнойовиці здіймалися вгору тоненькі ниточки, і Сем пригадав розповідь Дейва: «А на самій шкірі неначе виростала ще одна шкіра», — сказав тоді він.

Бібліотечний полісмен заволав.

— Ти не мозес! — кричав він. — Ти не мозес зсавдати мені скоди! Ти боїсся мене! А сче, тобі зсподобалозся! ТОБІ ЗСПОДОБАЛОЗСЯ! ГИДКИЙ МАЛИЙ ХЛОПЦИЗСЬКУ, ТОБІ ЗСПОДОБАЛОЗСЯ!

— Неправда, — сказав Сем. — Я ненавидів кожну мить. А тепер забирай книжки. Забирай їх і забирайся сам. Тому що штраф сплачено.

Він гупнув книжками в груди бібліотечного полісмена. А коли його руки вхопили їх, Сем рвучко заїхав коліном прямо йому в пах.

— Це тобі за інших дітей, — сказав він. — Яких ти ґвалтував і яких вона жерла.

Істота заскиглила від болю. Книжки випали з ослаблих рук, і полісмен зігнувся навпіл. Його жирне чорне волосся впало на обличчя, сховавши порожні, затягнуті нитками очниці.

«Звісно, вони порожні, — встиг подумати Сем. — Того дня я так і не побачив очей за окулярами… тож ВОНА теж не могла їх побачити».

— Твій борг цим не сплатиш, — додав Сем, — але це вже крок у правильному напрямку, так?

Тренч бібліотечного полісмена затріпотів і збрижився, неначе під ним почалося якесь неймовірне перетворення. А коли він… воно… глянуло вгору, Сем побачив щось таке страшне й огидне, що відступив назад.

Чоловік, що наполовину зійшов із плаката Дейва, а на іншу половину витворився у Семовій пам’яті, тепер став покрученим карликом. Карлик перетворювався далі на щось інше, на якогось страхітливого гермафродита. На його обличчі й під тренчем, що сіпався й збирався складками, точилася битва статей. Одна половина волосся залишалася чорною; друга — стала попелясто-білявою. Одна очниця й досі була порожня, в другій блищало ненавистю дике блакитне око.

— Я хочу тебе, — прошипіло карликове створіння. — Я хочу тебе, і я тебе отримаю.

— Спробуй, Арделіє, — сказав Сем. — Потанц…

Він простягнув до істоти руку, але закричав і смикнув її назад, коли торкнувся тренча. То був не одяг, а якась жахлива обвисла шкіра, і дотик до неї був схожий на дотик до купи щойно використаних чайних пакетиків.