Розділ «Рівно північ»

— Якщо книжки з бібліотеки справді тебе виручили, тобі пощастило більше, ніж ти думаєш. Зазвичай у п’ятницю вона зачинена аж до п’ятої. Я хотіла сказати тобі про це, але забула.

— Он як?

— Ти, певно, застав містера Прайса, коли він надолужував якусь паперову роботу чи щось таке.

— Прайса? — спитав Сем. — Ти хотіла сказати: містера Пекгема? Прибиральника, що читає газети?

Наомі похитала головою.

— Єдиний Пекгем, про якого я чула, був старий Едді Пекгем, а він помер багато років тому. Я говорю про містера Прайса. Бібліотекаря. — Вона дивилася на Сема так, наче він був найтупішою людиною на світі… або принаймні в Джанкшн-Сіті, штат Айова. — Такий високий? Худий? Десь під п’ятдесят?

— Ні, — сказав Сем. — Я зустрів пані на прізвище Лорц. Низенька, пухкенька, десь такого віку, коли в жінок починає формуватися прихильність до яскраво-зеленого одягу з поліестеру.

На обличчі Наомі відбилася дивна суміш виразів — за несподіванкою промайнула підозра; за підозрою з’явився один із різновидів трохи обуреного подиву. Така послідовність виразів майже завжди вказує на те саме: хтось відчуває, як його нахабно і рвучко піднімають на глум. За звичайних обставин Сем міг би зацікавитися цим, але він увесь тиждень працював на виїзді, тому в нього самого накопичилася купа папірців, що вимагали уваги. Подумки він уже зважував, за які з них краще взятися насамперед.

— Он воно що, — мовила Наомі й засміялася. — Кажеш, міс Лорц? Ото вже, певно, було весело.

— Доволі специфічна пані, це точно, — сказав Сем.

— Ще й яка, — погодилася Наомі. — Відверто кажучи, вона абсолютно…

Якби вона договорила те, що збиралася сказати, то, певно, добряче здивувала б Сема Піблза, але випадок — як він сам щойно зазначив — відіграє незбагненно важливу роль у людських стосунках, і в ту мить саме випадок і втрутився.

Задзеленчав телефон.

То був Берт Айверсон, духовний лідер невеликого юридичного племені Джанкшн-Сіті. Він хотів обговорити неймовірно велику страхову угоду — побудова нового медичного центру, групове страхування робітників, проект ще на етапі планування, але сам знаєш, які гроші там крутяться, Семе, — і коли Сем урешті повернувся до Наомі, думка про міс Лорц цілковито вилетіла йому з голови. Він чудово знав, які там могли крутитися гроші; ця угода справді могла посадити його за кермо «мерседеса». Він тепер і думати не хотів, скільки ще вдалих угод йому запропонують саме завдяки тій недоладній промові.

Наомі справді подумала, що він узяв її на кпини; вона чудово знала, хто така Арделія Лорц, і думала, що Семові це теж відомо. Врешті-решт, ця жінка була в центрі найпаскуднішої події, що траплялася в Джанкшн-Сіті за останні двадцять років… а може, й із часів Другої світової, коли синок Моґінсів повернувся з Тихого океану без кількох клепок у голові й порішив усю свою родину, після чого приставив свого військового пістолета до правого вуха і подбав про себе самого. Айра Моґінс зробив це до народження Наомі; їй не спало на думку, що l’affaire Ardelia[226] сталася задовго до того, як Сем перебрався до Джанкшн-Сіті.

В усякому разі вона відігнала всі думки про це і зосередилася на виборі вечері, вагаючись між замороженою лазаньєю «Стауфер» і чимось менш калорійним від «Лін Кузин», поки Сем не поклав слухавку. Тоді він заходився один за одним диктувати їй листи аж до дванадцятої, а потім спитав, чи не приєднається вона до нього за обідом у «Маккені». Наомі відхилила запрошення, сказавши, що повинна повернутися до матері, яка за зиму дуже подалася. Про Арделію Лорц більше не згадували.

Того дня.

Розділ 4. Загублені книжки

У будні Сем майже не снідав — йому вистачало склянки апельсинового соку і кексу з вівсяними висівками, — але в суботу вранці (принаймні в такі суботи, коли йому не доводилося боротися з ротаріанським похміллям) він любив полежати трохи довше, прогулятися до «Маккени» на площі й повільно посмакувати стейк із яєчнею, по-справжньому читаючи газету замість того, щоб бігати очима по заголовках між зустрічами з клієнтами.

Наступного ранку, сьомого квітня, він так і зробив. Учорашній дощ давно вщух, і блідо-блакитне, незаплямоване небо — втілений образ ранньої весни — змінило собою хмари. Після сніданку Сем пішов додому кружним шляхом, зупиняючись подивитися, чиї тюльпани й крокуси росли як і годиться, а чиї трохи затримувалися. Він повернувся додому десять хвилин на одинадцяту.