Розділ «Рівно північ»

Морт стояв і мовчки дивився. Десь у листі співала цикада. На порожнистому стовбурі дерева дятел вистукував морзянку. Вітер міцнішав, і поверхнею озера бігли білі баранці; вода сьогодні була темно-кобальтова, і баранці дуже гарно з нею контрастували.

Раптом за спиною щось прошурхотіло. Морт так рвучко крутонувся навколо своєї осі, що ледь не впав — і впав би, якби не сперся на «скаут». Але то був не Шутер. То була білка. Вона зиркнула на нього з виразною ненавистю зі свого місця, на якому застигла, посередині стовбура клена, що палахкотів червоним осіннім вогнем. Морт чекав, коли серце стишить свій галоп. Він вичікував, коли білка шугоне вгору деревом. Серце заспокоїлося; білка не шугонула.

— Він убив їх обох, — зрештою промовив Морт, звертаючись до білки. — Поїхав до Тома в моєму «б’юїку». Потім поїхав до Ґреґа в Томовому «скауті», і Том сидів за кермом. Шутер убив Ґреґа. Далі змусив Тома їхати сюди й тут убив його. Він їх обох прикінчив моїми інструментами. А потім пішов до Томового будинку… а може, побіг підтюпцем. Він досить жилавий, міг і побігти. Сонні сказав, що голос у Тома звучав якось дивно, наче той був сам не свій, і я знаю чому. На той час, коли Сонні відповів на той дзвінок, сонце вже мало от-от зійти, а Том був уже мертвий. То дзвонив Шутер, і він імітував Тома. Але, мабуть, то було легко. Судячи з того, як Сонні врубав сьогодні вранці музику, він глухуватий. Поговоривши із Сонні Троттсом, він знову сів у мій «б’юїк» і відігнав його назад до будинку. Ґреґів «рейнджер» досі припаркований на його власній під’їзній доріжці, там, де він весь цей час і стояв. Отак усе…

Білка поскакала вгору стовбуром і зникла в пожежі червоного листя.

— …отак усе й відбувалося, — безбарвним голосом закінчив Морт.

Зненацька ноги стали ватяними. Він ступив два кроки назад стежиною, подумав про мозок Тома Ґрінліфа, що підсихав на щоках, і ноги просто перестали його тримати. Він упав, і світ ненадовго кудись поплив.

36

Отямившись, Морт перекотився на спину, непевно, мов п’яний, сів і повернув зап’ястя, щоб глянути на годинник. Той показував чверть по другій, але, напевно, він просто зупинився о цій порі минулої ночі; Морт знайшов Томів «скаут» рано-вранці, і зараз не могло вже перевалити за обід. Він знепритомнів, але, зважаючи на обставини, це було не дивно. Та ніхто не лежить у відключці три з половиною години.

Утім, попри це, секундна стрілка годинника невпинно рухалася по колу.

Я їх трусонув, коли падав, от і все.

Однак то ще було не все. Сонце перемістилося й мало невдовзі заховатися за хмарами, які повільно наповзали на небо. Колір озера потьмянішав до неживого хрому.

Тож спочатку Морт знепритомнів, зомлів, а далі що? Ну, хоч як це неймовірно, але він, здається, заснув. Останні три дні видалися суцільною шарпаниною для нервів, і вчора вночі він мучився безсонням до третьої. Тож можна вважати, що розумова втома поєдналася з фізичною. І щойно його мозок вирішив вимкнутись. І…

Шутер! Господи. Шутер сказав, що телефонуватиме!

Морт спробував зіп’ятися на ноги, але не вдалося: упав, тихо скрикнувши (ух!) від болю й несподіванки, бо ліва нога під ним підігнулася. У ній було повно шпильок і голок, і всі вони скажено танцювали. Мабуть, він її, трикляту, відлежав. Чому, Бога ради, він не приїхав на «б’юїку»? Якщо Шутер дзвонив, а Морта не було вдома й він не відповів на дзвінок, той псих міг зробити що завгодно.

Морт знову скочив на ноги й цього разу вже зміг стати рівно. Та коли спробував зробити крок лівою ногою, вона відмовилася тримати його вагу, і він знову полетів — обличчям уперед. Ледве не вдарився головою об борт пікапа, і раптом виявилося, що він дивиться на себе в один із колісних дисків «скаута». Опукла поверхня робила його обличчя гротескною маскою з кімнати страху. Принаймні клятий капелюх він залишив у будинку; Морт подумав, що закричав би, якби побачив його в себе на голові. Нічого не зміг би із собою вдіяти.

Враз він згадав, що в «скауті» двоє мертвих чоловіків. Вони сиділи над ним, потроху дерев’яніли, і з голів у них стирчали інструменти.

Морт виповз із тіні «скаута», підняв руками ліву ногу, поклав її хрест-навхрест на праву і став місити її ударами кулаків, наче людина, що хоче розм’якшити дешевий шмат м’яса.

«Годі тобі! — заскімлив кволий голос — останнє зерно раціональності, що лишалося в його розпорядженні, крихітний вогник психічного здоров’я у велетенській чорній грозовій хмарі, що клубочилася в нього між вухами. — Годі тобі! Він сказав, що подзвонить ближче до вечора, а зараз лише чверть по другій! Ще повно часу! Повно часу!»

Але що, як він дзвонив раніше? Або якщо «ближче до вечора» на радикальному наївному Півдні починалося після другої?

Гупатимеш так по нозі — почнуться корчі. Побачимо тоді, як тобі сподобається поповзом повертатися назад у часі, щоб відповісти на його дзвінок.