Розділ «Рівно північ»

До свого будинку він під’їхав, коли була вже чверть по десятій. Вийшов із машини й рушив до вхідних дверей. Та на півдорозі спинився й повернувся до багажника. Капелюх лежав усередині, чорний і незмінний, справжня жаба в уявному саду. Морт підняв його, вже не особливо гребуючи тим, щоб узяти до рук, пристукнув кришку багажника й зайшов у будинок.

У парадному холі він зупинився, не знаючи, що хоче робити далі… і раптово, зовсім без причини, начепив капелюх на голову. А відтак здригнувся. Так людина здригається, проковтнувши міцне спиртне, якого набрала була повен рот. Але дрижаки минулися.

І капелюх на голові навіть дуже непогано примостився.

Морт повільно пішов у велику ванну, увімкнув світло й став перед дзеркалом. І ледь не вибухнув сміхом. Він був схожий на чоловіка з вилами на тій картині Ґранта Вуда — «Американська готика». Він був на нього схожий навіть попри те, що голова в мужика на картині була непокрита. Капелюх вкривав Мортову голову повністю, так само як Шутерову (чи мав Шутер волосся — це ще треба було з’ясувати, хоча Морт здогадувався, що наступного разу, коли він Шутера побачить, усе буде видно, бо його головний убір тепер перекочував до Морта), і лише трохи торкався кінчиків вух. Виглядало це доволі кумедно. Сміх та й годі.

А тоді невгамовний голос у його голові спитав: «Ти навіщо його нап’яв? На кого хочеш бути схожим? На нього?» — і сміх завмер у горлі. А справді, навіщо він начепив на себе той капелюх?

«Бо він хотів, щоб ти це зробив», — тихо відповів йому невгамовний голос.

Так? Але нащо? Навіщо Шутерові потрібно, щоб Морт надівав його капелюх?

Може, він хоче, щоб ти…

«Що?» — нетерпляче спитав він у невгамовного голосу. Хоче, щоб я зробив що?

Морт подумав, що голос замовк, і вже потягнувся до вимикача, коли той знову заговорив.

«…заплутався», — сказав він.

Отоді й задзвонив телефон, і Морт підскочив, мов ужалений. Винувато скинув капелюха (наче як чоловік, який боїться, що його можуть зловити, коли він міряє жінчину білизну) і пішов узяти слухавку, думаючи, що це Ґреґ; і виявиться, що Том зараз у Ґреґа вдома. Так, авжеж, саме це й сталося; Том подзвонив Ґреґові, розповів йому про Шутера й Шутерові погрози, і Ґреґ забрав старого до себе. Щоб захистити його. Була в цьому така досконала логіка, що Морт повірити не міг, як це він раніше не додумався.

Та тільки телефонував не Ґреґ. Телефонував Герб Крікмор.

— Усе тіп-топ, — радісно повідомив Герб. — Меріенн для мене все зробила. Вона така лапонька.

— Меріенн? — тупо перепитав Морт.

— Меріенн Джеффері, з «ЕКММ»! «Сезон сівби»? Червень тисяча дев’ятсот вісімдесятого? Ти розумієш, о володарю?

— А, — сказав Морт. — А, чудово! Дякую, Гербе! А це точно?

— Угу. Завтра він буде в тебе — справжній журнал, а не ксерокопія оповідання. Привезе філадельфійський кур’єр «ФедЕкс». Від пана Шутера ще щось чути?

— Поки що ні, — Морт подивився на чорний капелюх у руці. Він досі відчував його дивний запах, що пробуджував якісь спогади.

— Ну, відсутність новин, як кажуть, — теж добра новина. А з місцевими представниками закону розмовляв?