Розділ «Рівно північ»

Коли він приїхав до будівлі церкви, на доріжці стояла тільки одна машина — старезний «Форд Бронко» з житловим причепом і написом «СОННІ ТРОТТС: ФАРБУВАННЯ. ДОГЛЯД. ТЕСЛЯРСТВО» на кожних дверцятах. Самого Сонні, коротуна років сорока, без волосся і з веселими очима, Морт побачив на риштуванні. Той широкими мазками фарбував стіну, а з бумбокса, що стояв поряд, линуло щось лас-вегаське у виконанні Еда Еймза чи Тома Джонса — або ще когось із тих парубків, що співали, розстібнувши три верхні ґудзики на сорочці.

— Сонні, здоров! — гукнув Морт.

Але Сонні фарбував далі, розмахуючи щіткою майже ідеально в такт з Едом Еймзом чи кимсь, хто у форматі пісні запитував, що таке людина, що в неї є. Ці запитання Морт і сам собі ставив раз чи два, хоча й без духової секції.

— Сонні!

Сонні сіпнувся. З кінця щітки полетіли бризки білої фарби, й на мить Морт перелякався, що той зараз гепнеться з риштування. Але Сонні вхопився за мотузку, розвернувся і глянув униз.

— А, пан Рейні! — вигукнув він. — Оце-то я крутонувся!

Чомусь Мортові згадалася дверна ручка з діснеївської «Аліси в Країні Чудес», і він насилу стримав шалений регіт, що так і рвався назовні.

— Пане Рейні? З вами все гаразд?

— Так, — криво посміхаючись, Морт проковтнув слину. Цього фокуса він навчився в церковно-парафіяльній школі років із тисячу тому, і то був єдиний безпечний спосіб утриматися від сміху з усіх, які він випробував у житті. Як і більшість хороших дієвих фокусів, цей був болючим. — Я думав, ви впадете.

— Тільки не я, — і собі засміявся Сонні. І заглушив голос, що линув зі стереокасетника, якраз тоді, коли той зафонтанував новими емоціями. — Том міг би звалитися, але не я.

— А де Том? Я хотів із ним поговорити.

— Подзвонив рано-вранці й сказав, що сьогодні не прийде. Я йому сказав, що не біда, однаково на нас двох тут роботи нема.

Сонні глянув на Морта згори вниз, наче хотів щось розповісти по секрету.

— Робота-то є, але щось Том забагато собі на плечі завдав цього разу. Це не робота для старого. Він сказав, що в нього весь поперек болить. Та я вірю, що так воно і є. Голос у нього такий був, наче чужий.

— А о котрій це було? — якомога недбаліше постарався спитати Морт.

— Та рано. Десь о шостій чи що. Я саме збирався піти в сракаторій на ранковий моціон. У мене все як за годинником, — похизувався Сонні. — А Том, він знає, коли я встаю і полегшую собі життя.

— Але голос у нього був не дуже?

— Угу. Він наче сам не свій був, — Сонні насупився й ненадовго замовк. Вираз обличчя в нього був такий, ніби він щосили намагається дещо пригадати. Та потім він лише плечима знизав і продовжив: — Учора з озера дмухав сильний вітер. Може, застуду підхопив. Але Томмі залізний. День-два — і він оклигає. Мене більше хвилює, щоб у нього не запаморочилося в голові і він не ступнув мимо дощок, — Сонні махнув уздовж підлоги риштування щіткою, прокладаючи ряд білих крапель на дошках у себе під ногами. — Пане Рейні, а вам, може, моя допомога потрібна?

— Ні, — відповів Морт. Тьмяний клубок страху, схожий на шмат зіжмаканого полотна, вже лежав у нього під серцем. — До речі, а ви не бачили Ґреґа?

— Ґреґа Карстерза?