Розділ «Рівно північ»

— І в журналі є ваше оповідання.

— Так.

— І дата виходу журналу — червень вісімдесятого року.

— Так.

Цей причіпливий катехізис спочатку дратував Морта (кожному запитанню передувала тривка пауза), але тепер він відчув маленьку надію: бо складалося таке враження, що чоловік намагався себе переконати в правдивості Мортових слів… засвоїти ту правду, подумав Морт, яку «Джон Шутер» і так знав десь глибоко в душі, бо майже повна ідентичність двох оповідань не була випадковістю. Він усе ще твердо в це вірив, але вже потроху почав розуміти, що Шутер міг і не пам’ятати, як учинив плагіат. Бо цей чоловік явно був психічно хворим.

Мортові вже було не так страшно, як перед тим, коли він уперше побачив, що в очах Шутера затанцювали вогники ненависті й люті, немов відображення пожежі в клуні, яку вже ніхто не міг загасити. Коли він штовхнув чоловіка, той заточився, і Морт подумав, що в разі, якщо дійде до бійки, він зможе постояти за себе… чи навіть вкладе противника на лопатки.

Але краще буде, якщо до цього не дійде. Бо десь на задвірках свідомості в нього вже почало формуватися дивне малозрозуміле співчуття до Шутера.

А поважний джентльмен тим часом не збирався сходити зі свого курсу.

— Той інший будинок… той, що зараз належить вашій дружині… він теж у Мейні?

— Так.

— Вона там?

— Так.

Цього разу пауза виявилася набагато довшою. Шутер нагадував Мортові якийсь дивний комп’ютер, що обробляє завеликий об’єм інформації. Врешті, він сказав:

— Даю вам три дні.

— Дуже щедро з вашого боку, — відповів Морт.

Шутер відкопилив верхню губу, вищиряючи зуби, занадто рівні, щоб не запідозрити в них зубні протези, які замовляють поштою.

— Дарма ти легковажиш мною, синку, — промовив він. — Я ледве-ледве стримую себе, щоб не розсердитися, і мені це непогано вдається, але…

— Ви! — закричав на нього Морт. — А як щодо мене? Неймовірно! Ви з’являєтеся нізвідки й закидаєте мені чи не найтяжчий гріх, у якому можна звинуватити письменника, а коли я кажу, що в мене є докази, що ви або помиляєтеся, або безсоромно брешете, ви починаєте гладити себе по загривку за те, що так добре володієте собою! Неймовірно!

Шутер прикрив повіки, від чого зразу ж набув хитрого вигляду.

— Докази? — перепитав він. — Не бачу я ніяких доказів. Я чую, що ви балакаєте, але балаканина — це не докази.