Розділ «Рівно північ»

Цей сплячий чоловік.

Боб розтулив рота, спробував крикнути, але жодного звуку не вийшло. Горло йому перемкнуло. Жах, ніби якась мавпа, всівся йому на груди. Він спробував знову закричати, але спромігся не більше, ніж на задавлений писк.

Спляча мадонна, цей сплячий чоловік

«Вони, ті, хто вижили, всі тоді спали».

«Зараз, за винятком цього бороданя, ніхто з них не спить».

Боб укотре розтулив рота, знов намагаючись закричати, і знову нічого не вийшло.

— Святий Ісусе ранковий, — прошепотів Браян.

Проріха в часі лежала приблизно за дев’яносто миль попереду, не більше як за сім-вісім градусів правіше напрямку літака. Якщо вона й зсунулася, то зсунулася не дуже; Браян гадав, що це крихітне відхилення є наслідком якоїсь дрібної навігаційної похибки.

Така собі ромбоподібна діра в реальності, проте не чорна порожнеча. Вона пульсувала приглушеним рожево-фіолетовим світлом, схожим на полярне сяйво. Поза нею Браяну було видно зірки, але вони також мріли. Широка біла смуга пари повільно тягнулася чи то всередину, чи зсередини цієї завислої в небі діри. Вона скидалася на якусь химерну атмосферну автомагістраль.

«Ми можемо летіти всередину просто по ній, — схвильовано подумав Браян. — Це краще, ніж радіомаяк!»

— Ми впоралися! — вигукнув він, ідіотськи зареготав і потряс піднятими кулаками.

— Вона мусить бути милі з дві завширшки, — прошепотів Нік. — Господи, Браяне, як ви гадаєте, скільки інших літаків пролетіло крізь неї?

— Не знаю, — сказав Браян, — але готовий закластися своєю рушницею й собакою, що ми єдині, хто має шанс повернутися. — Він ввімкнув інтерком. — Леді і джентльмени, ми вже знайшли те, що шукали. — Його голос іскрився тріумфом і полегшенням. — Я не знаю точно, що відбуватиметься далі, чи як, чи чому воно відбуватиметься, але ми бачимо дещо, що має вигляд надзвичайно великої лазівки в небі. Я збираюся провести нас прямо крізь неї. Ми дізнаємося, що поза нею, разом. Наразі я хотів би, щоби всі ви пристебнулися своїми ременями безпеки і…

І от тоді вже Боб Дженкінс шалено кинувся бігом по проходу, викрикуючи на всю силу своїх легенів:

— Ні! Ні! Ми всі загинемо, якщо ви полетите в неї! Повертайте назад! Ми мусите повернути назад!

Браян крутнувся в кріслі й зустрівся спантеличеними поглядами з Ніком.

Нік розстібнув на собі ремінь і підвівся.

— Це Боб Дженкінс, — мовив він. — Схоже, він накрутив себе до неабиякого нервового зриву. Продовжуйте, Браяне. Я його вгамую.

— Окей, — сказав Браян. — Просто тримайте його подалі від мене. Недайбо, він вхопить мене в якийсь недобрий момент і спрямує нас у край цієї штуки.

Він вимкнув автопілот і взяв управління «Боїнгом» на себе. Делікатно нахилилася на правий бік підлога, коли Браян почав підвертати літак до довгої, сяйливої продухвини попереду. Та немов плавом посунулася по небу, поки не перемістилася точно по центру перед носом «767-го». Тепер Браян розчув якийсь звук, що змішувався з дудонінням реактивних двигунів, — глибокий, пульсуючий гул, наче якийсь велетенський дизель на холостому ходу. Коли вони наблизилися до парової ріки — вона текла в ту діру, не з неї, тепер він це побачив, — Браян почав розрізняти спалахи кольорів, що пливли в ній: зелений, синій, фіолетовий, червоний, цукерково-рожевий.