Під ним і попереду нього нерівними рваними шматками провалювалися в яму вічності західна частина Колорадо і східна частина штату Юта. Піки, пагорби-останці, столові гори, сідловини одне по одному припиняли існувати, коли ленґоліери своїми перехресними лініями вирізали їх з гниючої текстури цього мертвого минулого, вирізали їх, випорювали, посилаючи все перекидом у позбавлені сонячного світла, безкінечні провалля вічності.
Тут, угорі, не чулося ані звуку, і чомусь це було найжахливішим з усього. Земля під ними зникала безмовно, як той пил, який витирають.
Темрява прийшла, як акт милосердя, і бодай ненадовго Браян міг зосередитися на зірках.
Він впивався ними — єдиним, що залишалося реальним у цьому жахливому світі, — з лютою панічністю: ось Оріон-мисливець; ось Пегас — великий, мерехтливий опівнічний кінь; ось Кассіопея у своєму зоряному кріслі.
11Через півгодини сонце встало знову і Браян відчув, що його свідомість глибоко струснулася і почала сповзати до краю власної безодні. Світ унизу щез; цілком і остаточно щез. Склепіння синього неба, яке дедалі глибшало вгорі, височіло над циклопічним океаном найглибшої, найчистішої чорноти.
Світ з-під «Боїнга» рейсу № 29 було геть видрано.
А ще Браяну пригадалося сказане Бетані — якщо ні туди, ні сюди, якщо дійде до найгіршого з гіршого, він міг би послати цей «767-й» у піке й розбити його об гору, покінчивши з цим раз і назавжди. Але тепер там нема гір, об які можна розбитися.
Тепер там нема навіть землі, щоб у неї врізатися.
«Що станеться з нами, якщо ми не знайдемо тієї проріхи? — загадався він. — Що станеться, якщо в нас закінчиться пальне? Не намагайся мене запевняти, ніби ми розіб’ємося, бо я просто в це не повірю — неможливо розбитися об ніщо. Я думаю, ми просто падатимемо… і падатимемо… і падатимемо. Як довго? І як глибоко? Як глибоко можна падати в ніщо?
Не думай про це».
Але як, власне, цього досягти? Як уникнути думок про ніщо?
Він присилував себе повернутися до аркуша зі своїми обчисленнями і займався ними, часто звіряючись з показниками ІНС, поки світло в небі не почало мерхнути знову. Тепер, за його розрахунками, часовий проміжок між сходом і заходом сонця становив приблизно двадцять вісім хвилин.
Він потягнувся рукою до тумблера інтеркому і ввімкнув його.
— Ніку? Ви можете підійти сюди?
Нік з’явився у дверях кабіни менш як за тридцять секунд.
— Вони там позатуляли свої шторки? — спитав Браян в англійця, коли той ще навіть не встиг зайти досередини.
— Будьте певні, — підтвердив Нік.
— Дуже мудро з їхнього боку. Вас я також хотів би попросити не дивитися вниз, якщо зможете. Але я хочу, щоби за кілька хвилин ви почали дивитися вперед, і тоді, не думаю, щоб ви змогли утриматися від того, щоб не поглянути вниз, хоча раджу вам не робити цього якомога довше. Воно там… не дуже гарне.
— Мертве, так?
— Так. Усе.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Чотири після півночі» автора Стівен Кінг на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Рівно північ“ на сторінці 140. Приємного читання.