Розділ «Рівно північ»

— Як самі бачите, нічого. Але це не дивно. Якби пілоти, які спочатку вели цей літак, отримали інформацію про цю чортову діру, вони б ніколи й нізащо крізь неї не полетіли.

— Так само вони б не полетіли крізь неї, якби побачили її на власні очі, — похмуро зауважив Нік.

— Припущення не беззаперечне. Вони могли помітити її занадто пізно, коли вже не могли відвернути. Авіалайнери летять швидко, а екіпаж не займається весь час у польоті тим, що вишукує в небі летючих голландців. Пілоти й не мусять; для цього існують наземні служби. Перші тридцять чи тридцять п’ять хвилин — і основна робота екіпажу після злету завершена. Птах у небі; він полишив авіапростір Лос-Анджелеса, лякайло-система проти зіткнення ввімкнута і пікає кожні дев’яносто секунд, показуючи, що вона працює. ІНС повністю запрограмована — це відбувається ще до того, як птах полишить землю, — і просто наказує автопілоту, що робити далі. З того, що ми побачили в кабіні, перший пілот з другим якраз взяли перерву на каву. Вони могли сидіти тут, обличчями один до одного, теревенити про останній фільм, який подивилися, або хто на скільки попав у Голлівуд-парку[171]. Якби перед тим, як трапилася наша Подія, тут також перебувала якась зі стюардес, у кабіні принаймні була б ще одна пара очей, проте ми знаємо, що так не було. Коли це трапилося, чоловічий екіпаж вживав свою каву з данськими булочками, а стюардеси готувалися розвозити напої пасажирам.

— Надзвичайно детальний сценарій, — сказав Нік. — Ви намагаєтеся мене чи себе переконати?

— Наразі мене взагалі задовольнить бодай чиясь переконаність.

Нік усміхнувся й підступив до вікон правого борту. Очі його мимоволі метнулися вниз, до того місця, де мусила лежати земля, і його усмішка спершу застигла, а потім спала з обличчя. Коліна йому підігнулися, і, щоб не впасти, він вхопився рукою за шпангоут.

— Лайно на тості, — промовив він зніченим, переляканим голосом.

— Не дуже гарно, правда?

Нік озирнувся на Браяна. Здавалося, очі немов розпливаються на його блідому обличчі.

— Все життя, коли хтось казав про велике ніхера, я думав про Австралію, але це не так. Ось де велике ніхера, прямо внизу.

Браян знову, нашвидку, звірився з ІНС і штурманськими мапами. Він ще до того зробив на одній з мап позначку червоним колом; зараз вони були на межі входження в повітряний простір, що його окреслювало те коло.

— Ви можете робити те, що я прохав? Якщо не можете, просто скажіть. Гордість — це розкіш, якої ми не можемо собі…

— Звісно, можу, — промимрив Нік. Він відірвав очі від велетенської чорної котловини під літаком і вдивлявся в небо. — Хотілося б мені тільки знати, що я шукаю.

— Гадаю, ви її впізнаєте, щойно побачите, — сказав Браян. Зробивши паузу, він додав: — Якщо її побачите.

Боб Дженкінс сидів, міцно зчепивши на грудях руки, наче змерз. Почасти йому й було холодно, але то був не фізичний холод. Мороз надходив з його голови.

Щось було не так.

Він не знав, що саме, але щось було хибним.

Щось було не на місці… чи воно загубилося… чи забулося. Помилку було вже зроблено або буде зроблено. Це відчуття діймало його, наче якийсь блукаючий, непіддатний розпізнанню біль. Те почуття неправильності вже майже викристалізувалося в думку… та потім відстрибнуло геть, неначе якесь маленьке, не зовсім ручне звірятко.

Щось не так.

Або не на місці. Або загубилося.