Розділ «Рівно північ»

— Так, але…

— Тоді дозвольте…

Браян хотів було заперечити, але передумав. Він клацнув тумблером.

— Нумо, прошу, вас чують. — А потім він повторив: — І буде краще, якщо надасте якесь вагоме пояснення.

— Послухайте мене, всі ви, хто там є, — закричав Боб.

З-позаду них протестуюче завили динаміки: «Уїїїї…»

— Говоріть своїм нормальним голосом, — втрутився Браян. — Ви так людям к чорту барабанні перетинки порвете.

Боб зробив видиме зусилля, щоб узяти себе в руки, і продовжив тихіше.

— Ми мусили повернути назад, і ми це зробили. Капітан ясно дав мені зрозуміти, що нам це ледве вдалося. Ми виявилися надзвичайними щасливцями… і в той же час надзвичайними дурнями. Ми забули найелементарнішу річ, розумієте, хоча вона весь цей час стовбичила в нас перед носом. Коли ми вперше пролетіли крізь цю проріху в часі, всі, хто були в літаку і не спали, пропали.

Браян сіпнувся в кріслі. Так, ніби хтось його уперіщив. Перед носом «767-го», на відстані приблизно тридцяти миль, знову з’явилося слабеньке світіння у формі ромба, схоже на якийсь гігантський напівкоштовний камінь. Воно немов насміхалося з Браяна.

— Усі ми не спимо, — сказав Боб.

(У пасажирському салоні Алберт подивився на чорнобородого чоловіка, який безтямно лежав у проході, і подумав: «За одним винятком».)

— Логіка підказує, що, якщо ми спробуємо пролетіти там знову, ми теж пропадемо. — Боб подумав, а потім завершив: — Це все.

Браян клацнув тумблером інтеркому, вимикаючи мікрофон, зробив це просто машинально. Поряд болісно, недовірливо реготнув Нік:

— Це все? Це, чорти його забирай, усе? Що нам тепер з цим робити?

Браян подивився на нього і не промовив нічого. Так само й Боб Дженкінс.

Бетані підвела голову і подивилася на змарніле, розгублене обличчя Алберта.

— Ми мусимо заснути? Як ми це зробимо? Я ніколи в житті не почувалася від сонливості далі, ніж зараз!

— Я не знаю. — Він запитально подивився через прохід на Лорел. Вона вже хитала головою. Хотілося б їй, аби вона могла заснути і щоб таким чином весь цей божевільний кошмар кудись пропав, — але, як і Бетані, вона ніколи в цілому своєму житті не почувалася менш схильною до сну, аніж зараз.

Боб зробив крок уперед і в безмовному зачаруванні подивився крізь вікно кабіни. Минула майже хвилина, поки він тихим, захопленим голосом промовив: