Розділ «Рівно північ»

«Це перші справжні кольори, які я побачив у цьому світі», — подумав він.

Позаду нього Боб Дженкінс промчав через перший клас, далі вузьким проходом, що вів до сервісної секції… і просто в чекаючі руки Ніка.

— Легше, друже, — заспокоював його Нік. — Тепер усе мусить бути гаразд.

— Ні! — дико виривався Боб, але Нік тримав його легко, як людина може тримати непоступливе кошеня. — Ні, ви не розумієте! Він мусить повернути назад! Він мусить повернути назад, поки не пізно!

Нік потягнув письменника від дверей кабіни назад, у перший клас.

— Ми просто сядемо тут, міцнісінько пристебнемося ременем, еге ж? — примовляв він тим самим заспокійливим, приязним тоном. — Бо може бути трішки трусько.

До Браяна голос Ніка долітав лише якимись слабенькими, розмитими звуками. Увійшовши в той широкий потік пари, що спливав у проріху в часі, він відчув, як велетенська, надзвичайно потужна рука вхопила літак і завзято потягнула його вперед. Браян вловив себе на тому, що думає про те витікання повітря під час рейсу Токіо — Лос-Анджелес, про те, як швидко воно виривалося з діри в герметичному корпусі.

«А тут ніби весь цей світ — чи те, що від нього залишилося, — витікає крізь цю діру», — подумав він, а потім раптом згадалася та дивна, зловісна фраза з його сну: «ТІЛЬКИ ЛЕТЮЧІ ЗІРКИ».

Проріха тепер висіла точно по носу «Боїнга» і швидко зростала.

«Ми проходимо, — подумав він. — Допоможи нам, Господи, ми дійсно проходимо в неї».

Боб не перестав відбиватися від Ніка і тоді, коли той, затиснувши його одною рукою в кріслі першого класу, другою намагався застібнути на письменнику ремінь безпеки. Боб був маленьким, сухорлявим чоловічком не більш як сто сорок фунтів вагою в намоченому стані, але паніка розпалила його, створивши надзвичайно важку проблему для Ніка.

— Все з нами буде цілком добре, друже, — примовляв Нік. Нарешті він спромігся заклацнути на Бобі ремінь безпеки. — Коли ми пролетимо крізь неї, хіба ні?

— Ми всі спали, коли вперше пролетіли, клятий ви ідіоте! — заволав Боб просто в лице англійцю. — Як ви не розумієте? МИ СПАЛИ! Ви мусите зупинити його!

Нік закляк, лише трохи не встигши рукою до власного ременя безпеки. Те, що сказав Боб, — те, що він намагався сказати перед цим, — раптом вдарило його, наче цеглою привалило.

— Ох, Боже милостивий, — прошепотів він. — Боже милостивий, про що ж ми думали?

Він виплигнув зі свого крісла і кинувся до кабіни.

— Стоп, Браяне! Завертайте назад! Завертайте назад!

Наближаючись до проріхи, Браян вдивлявся в неї, майже як загіпнотизований. Жодної турбулентності, але те відчуття велетенської сили, того повітря, що, немов потужна ріка, мчить у цей отвір, зросло. Він кинув погляд на прилади і побачив, що повітряна швидкість «Боїнга» стрімко підвищується. Та тут почав кричати Нік, а вже за мить він опинився позаду Браяна і вчепився йому в плечі, сам втупившись у проріху, що розбухала перед носом авіалайнера, виграючи в англійця на щоках і лобі дедалі густішими кольорами, роблячи його схожим на людину, яка в сонячний день задивилася на вітражне вікно. Те монотонне бриніння вже перетворилося на грізний громовий гуркіт.

— Повертайте назад, Браяне, ви мусите повернути назад!

Чи має насправді Нік причину для того, що він кричіть, чи паніка Боба виявилася заразною? Часу на прийняття рішення, ґрунтованого на будь-яких раціональних підставах уже не було; тільки якась частка секунди, щоб спитати в безмовного цокотіння інстинкту.