Розділ «Рік перший»

— Це святотатство…

— Тоді прийшов фотограф і ми всі фотографувалися. А які розкішні квіти! Вітальня була, мов оранжерея.

— Як на похороні…

— І — ох, мамо, Мері Лаклі теж приїхала із заходу. Вона тепер пані Флемінг. Пам’ятаєте, як ми дружили в дитинстві? Кликали одна одну Поллі й Моллі.

— Несосвітенні дурниці…

— Так приємно було знов її побачити й пригадати давні часи. Її сестра Ем теж приїхала — із таким солоденьким малятком.

— Ти так кажеш, наче вони їстівні, — пирхнула пані Гібсон. — Звичайні собі діти.

— О ні, діти не бувають звичайні, — заперечила Енн, що саме в ту мить занесла до кімнати вазу для троянд. — Кожне маля — це диво.

— У мене їх було десятеро, і в жоднім я нічого дивовижного не бачила. Поліно, ти можеш хоч трошки всидіти спокійно? Ти мене дратуєш. І навіть жодного разу не спитала, як минув мій день. Та цього мені, певне, і чекати вже годі.

— Я можу, і не запитуючи, сказати, як минув ваш день, мамо: у вас такий веселий свіжий вигляд, — Поліна досі була така щаслива, що могла трохи лукаво розмовляти навіть зі своєю матір’ю. — Бачу, ви з панною Ширлі дуже гарно провели час.

— Так, ми добряче порозумілися. Я просто дозволила їй робити все, що вона хоче. Мушу визнати, уперше за багато років я цікаво з кимсь побалакала. Я не така близька до могили, як декому хотілося б. Слава Богу, я ще не оглухла й не здитиніла. А моє вино їм, певне, не сподобалося.

— Сподобалося, мамо. Усі сказали, що вино дуже смачне.

— Довго ж ти зволікала, щоб розказати. А де моя пляшка? Чи то годі й чекати, щоб ти згадала про неї?

— П-п-пляшка розбилася, — затнулася Поліна. — Хтось перекинув її там, у коморі. Проте Луїза дала мені іншу, таку самісіньку, тож не хвилюйтеся, мамо.

— Ця пляшка була в мене, відколи я щойно почала господарювати у власнім домі. Луїзина пляшка не може бути точно така сама. Тепер таких не роблять. Принеси мені ще одну шаль, я так чхаю. Мабуть, застудилася. Жодна з вас не думає, як шкідливо мені сидіти на вогкім нічнім повітрі. Тепер у мене, вочевидь, загостриться неврит.

У цю мить до пані Гібсон зазирнула сусідка, тож Поліна скористалася з нагоди трішки провести Енн.

— Добраніч, панно Ширлі, — цілком ласкаво попрощалася з нею пані Гібсон. — Дуже вдячна вам. Якби в цьому місті було більше таких, як ви, йому б це страшенно зарадило, — вона всміхнулася беззубим ротом і, притягнувши Енн до себе, шепнула: — Байдуже, що люди кажуть; я вважаю, що ви доволі гарна дівчина.

Енн і Поліна йшли прохолодною, свіжою нічною вулицею. Поліна розповідала все, про що не зважувалася казати в присутності матері.

— Ох, панно Ширлі, то було божественно. Як я можу вам віддячити? Ніколи в мене не було такого розкішного дня. Я ще багато років житиму спогадами про нього. Так весело було знов стати дружкою. А дружбою був капітан Айзек Кінт. Він… був колись моїм кавалером… тобто не кавалером… навряд чи він мав серйозні наміри… та ми часто каталися разом… і він зробив мені два компліменти. Сказав: «Я досі пам’ятаю, яка вродлива ти була у тій бордовій сукні на Луїзинім весіллі». Хіба не дивовижно, що він так і не забув моєї сукні? А тоді ще сказав: «Твої коси й понині на колір, мов меляса». Але в цім не було нічого негідного, так, панно Ширлі?

— Зовсім нічого.