Розділ п’ятий

— Александер Шенцлін. Наскільки я його знаю, він наш. З тими хуліганами йому не по дорозі. Він уже в Берліні…

Раптом одчинились двері, і ввійшов чоловік у білому фартусі. Джонні Літт, що справді вже чекав арешту, схопився, як обпечений, і обернувся до дверей. В ту ж мить знов заграла радіола.

Доктор Шерц і оком не змигнув. Недбало вказавши лівою рукою на піднос, він сказав:

— Можеш забрати, Еріху. Правда, тобі не завадило б трохи подбати про свої манери і стукати, коли ти входиш.

— Вибачте, пане доктор. Я тут міняв пробку, вона перегоріла, і… — Він затнувся і злякано глянув назад.

— Так, так, в Іспанії — отам дівчатка! — співав солоденький голос у гучномовці. — Такі миленькі, наче курчатка…

Еріх дурнувато всміхнувся.

— Добре, добре! Це її, мабуть, перевантажили п’ятдесят ват мого приймача, — сказав доктор Шерц, явно глузуючи. — Не забудь принести горіховий торт, я тобі сьогодні замовляв.

— Цілуй, цілуй їх, тільки затям, — співав голос у ритмі танго, — дуже ревниві мужчини там.

Еріх, помічник кухаря, який на додачу був спеціалістом по вирізанню великих вітрин, узяв піднос і вийшов. Джонні Літт теж попрощався. Він, здавалося, був на грані нервового припадку.

Лишившись сам, доктор Шерц скривився. Не дуже надійний спільник! Але треба брати, що дають…

Доктор Горн сидів у себе в кабінеті. За вікном згасало денне світло; неясним гудінням долинав знадвору вуличний шум. Поруч, у кімнаті № 381, де містився відділ у справах самогубств, цокотіла друкарська машинка.

Горн порився в шухляді стола і витяг велику жовту папку, на якій друкованими буквами було написано: «№ 19/51. Гараж „Зюд-вест“.» Він збирався передати для ознайомлення криміналдиректорові Вюрцбургеру документи, які одержав від народної поліції.

Але криміналратові з якоїсь йому самому незрозумілої причини не хотілось відкривати папку… йому щось не подобалось у написі на палітурці. Ага, ось воно що: «Гараж „Зюд-вест“». Адже звичайно справи називались за місцем злочину або прізвищем потерпілого. Та в даному випадку так не можна було, бо потерпілі були із східної зони. «Взагалі якась химерна справа… — думав доктор Горн, невесело гортаючи вже досить товсту папку. — Йому потрібен новий обвинувальний матеріал!»

Горн прочитав: «Хто біля телефону? — Якобс. — Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там… — Добре, добре, чудово. Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги! — Thank you. Bye-bye!». Цей запис стояв під рубрикою «понеділок»; за ним ішов рапорт комісара Вольфа про візит у гараж «Зюд-вест» — візит, який не дав ніяких позитивних наслідків. Далі йшло записане Ульманом алібі Якобса; до нього було пришпилене телеграфне підтвердження базельської поліції, яка допитала обох водіїв роттердамського автопоїзда. Їхні свідчення цілком збігались з показаннями Якобса. Тут не було за що вчепитись: «…Полагодити його самостійно вони не могли через брак спеціальної деталі, що її в східній зоні не можна було дістати. Оскільки була неділя і всі мої робітники, крім двох, мали вихідний день, я сам виїхав з цими двома до місця, де застряв автопоїзд, — приблизно за тридцять п’ять кілометрів від Берліна». Це було свідчення Якобса. «Ніч була темна, йшов дощ, видимість була дуже погана», — прочитав Горн далі в протоколі допиту водіїв. Авжеж! У базельській поліції їх спитали, що це за «спеціальна деталь», яку треба було везти з Західного Берліна. Вони сказали — форсунки. Автомобільний відділ на запит Горна підтвердив, що форсунки для дизелів дійсно навряд чи можна дістати в східній зоні.

Здавалося, все в найліпшому порядку, але доктора Горна нелегко було ввести в оману. За довгі роки служби йому траплялося немало фальшивих свідчень, які часом були погоджені між собою не гірше ніж зараз. Але самої тільки підозри, що свідчення куплені, ще не досить, це ще треба довести. А поки немає таких доказів, алібі оберігає Якобса від обшуку. Необхідний новий обвинувальний матеріал.

Криміналрат невесело гортав папери в жовтій папці. Під рубрикою «вівторок» був підшитий висновок податкового інспектора; теж нічого особливого. З цього висновку випливало, що гаражі Якобса весь час експлуатуються тільки частково, транспортна контора теж ледве зводить кінці з кінцями; тому капітал не давав доброго проценту, і коли б Якобс користувався банковим кредитом, він, можливо, вже вилетів би в трубу. Але, з другого боку, ремонтна майстерня і особливо продаж пального давали непоганий прибуток; у всякому разі, Якобс у 1950 році сплатив податок з річного доходу двадцять дві тисячі п’ятсот марок, і не було ніяких підстав думати, що з того часу прибутки його зменшились. Штат працівників, згідно з фондами зарплати, хоч і перевищував на п’ятнадцять процентів середній рівень, але інспектор зазначив, що такі коливання ще лишаються в межах норми.

Тут теж абсолютно не було за що вчепитись. Підшиті в самому кінці папки списки людей, що працювали в гаражі, теж не дали нічого нового: крім Йордана, там більше не було людей, які б мали судимість; прізвища «Кросбі» там теж не було.

Доктор Горн поклав жовту папку на стіл. Незважаючи ні на що, він був переконаний, що гараж «Зюд-вест» — кубло тієї самої банди, заради якої дев’ять місяців тому була створена секція «F».

Криміналрат відірвався від своїх роздумів, його мучило питання: де подівся новопризначений до відділу комісар? Він сьогодні вранці не прийшов на роботу, і це давало повід до найгірших побоювань. Горн згадав, як він відпустив Ірінгса самого на побачення з невідомим фальшивомонетником. Комісар навіть не взяв з собою зброї. А що, як його заманили в пастку?