Розділ п’ятий

Александера вже почала дратувати нахабна поведінка незнайомого. Він схопився з крісла й гримнув:

— Ану, геть руки, бо ви в мене зараз вилетите звідси!

Незнайомий, здавалось, нітрохи не образився. Навпаки, він заговорив значно чемніше;

— Заспокойтесь, колего. Я вашого портфеля не зачеплю. Ви тільки дайте мені відповідь на одне питання, тоді ми з вами зразу порозуміємось. Ви знаєте Кросбі, Лью Кросбі? Чули коли-небудь таке прізвище?

— Ні. А ви пан Дойчман?

Невідомий встав. Він був зовсім низенький.

— Копш, — сказав він. — Моє прізвище Копш. — І простяг Александерові руку, незграбно вклонившись.

Александер холодно потис його пальці.

— Моє прізвище ви знаєте. Ви великий нахаба, пане Копш.

— Ну, ну, не треба так гарячитися, — заспокоїв його Боббі Копш. — Інакше не можна було, це був, так би мовити, екзамен.

— Що-о!?

— Екзамен. На благонадійність.

Александер здивовано втупився в нього і постукав себе пальцем по лобі.

— У вас тут що… не все гаразд?

— Не вірите? Про мене. Але все-таки ви його витримали, і я тепер можу дати вам адресу нашої фірми.

— Ох, який же він був важкий, цей ваш екзамен! — сказав Александер. — Я дуже радий, що витримав його. Тут хто завгодно може зрізатись. Ех, голова, голова! — І знову постукав себе пальцем по лобі. «Неприємний тип», — подумав він.

Боббі Копш відчув насмішку і огризнувся:

— Витріть краще піну з щоки… Ви, звичайно, не знаєте, куди тепер податись з вашими доларами. Я можу вас підвезти.

— Гараж «Зюд-вест», — сказав Александер навмання і прочитав на здивованому обличчі Копша, що слова його влучили в ціль. Це ще більше зміцнило в ньому почуття власної вищості.

— Про те, щоб поїхати зараз, не може бути й мови. Я приїду десь по обіді.