Розділ п’ятий

Александер сам полегшив Шерцові його завдання. Він раптом одним розчерком перекреслив свої дипломатичні плани, сказавши:

— Це було востаннє!

— Що? — спитав доктор Шерц.

— Востаннє я допомагав вашій так званій організації. — Ледве Александер встиг вимовити ці слова, як його кинуло в дрож. Він і сам не міг собі пояснити, як це сталося, що він сказав правду, хоч іще хвилину тому мав твердий намір обдурити Шерца і приспати його пильність. Треба ж було сказати щось зовсім інше! Справа, очевидно, в тому, що цей доктор Шерц з тих людей, збрехати яким надзвичайно важко, бо весь час думаєш: «Він же мене наскрізь бачить».

Проте Александер не зовсім втратив надію здійснити свій план. Може, ще вдасться виправити помилку. І все-таки перший раунд програно. Він скоса поглянув на свого сусіда. На жаль, обличчя доктора Шерца ховалося в тіні від абажура і не видно було, яке враження справили на нього Александерові слова.

А доктор Шерц не дуже здивувався: він іще не забув сцени на шосе № 2. Правда, треба було ще з’ясувати, які саме мотиви спонукають Шенцліна до такої поведінки. Чи це сумніви морального чи практичного характеру? І раптом він тихенько засміявся. Не навмисне; для цього не було причин. Просто його щось потішило в цій ситуації; він мав гостре почуття гумору, яке в усьому відкривало йому насамперед смішні сторони.

— Ну й цяця ж ви! — промовив він. — Двічі вас профільтрували, а ви й досі непрозорий.

Александер безтямно витріщився на нього.

— Ви не знаєте, що я маю на увазі? Кросбі пробував вас на зуб, Боббі теж екзаменував вас. Обидва переконані, що ви наш до останньої жилки. Інакше ви ніколи не узнали б нашої адреси. Ви прослизнули крізь обидва ці фільтри, а тепер приходите сюди і доводите мені протилежне…

Говорячи це, Шерц гарячково думав: «А може, він змовився з Кросбі проти мене! Боббі. Копш дурень, він просто поклався на думку Кросбі…»

Доктор Шерц був у Якобсовій банді, так би мовити, начальником контррозвідки — людиною, яка знала все і всіх. Але Лью Кросбі становив виняток: його Шерц знав не дуже добре. Американець і йому розповідав історію про велику недостачу на складі обмундирування і про своє дезертирство; але доктор Шерц ставився до цієї історії скептично й не дуже-то вірив Кросбі. Він у своєму житті чув і сам пустив у світ цілу купу різних історій, які далеко не завжди відповідали дійсності. Лью Кросбі був для нього terra incognita,[39] величина ікс, яка його частенько тривожила. От хоча б, наприклад, таке: Кросбі ніколи не брав участі в операціях на території Західного Берліна. Боїться американської військової поліції? Можливо, але малоймовірно. Далі: при всіх шпигунських операціях в НДР посередником між бандою й замовниками був Кросбі. З одного боку — військові власті полюють на нього, а з другого — органи розвідки передають через нього свої доручення. Тут була суперечність, і доктор Шерц мав намір скористатися з неї при нагоді, бо він досконало володів прийомами судового слідчого, який знаходить поживу в кожній суперечності й уміє з тези й антитези вивести щось таке, що вже більш-менш наближається до істини. Зараз він думав: «Чи можна припустити, що між Кросбі й Шенцліном є якась таємна змова? Навряд. Кросбі типовий індивідуаліст. Змовитись з Александером він міг хіба що для того, щоб привласнити гроші, одержані за документи. Цього не сталось — можливо, перешкодив „трикутник“. Отже, такої змови йому нема чого боятись. Гм… Александер зараз хоче втекти… але тут ще треба дещо з’ясувати…»

— Скажіть мені, — спитав Шерц незворушно. — Кого ви, власне, боїтесь? Поліції, нас чи, може, самого себе?

— Я нікого не боюсь, — відповів Александер, — але я не можу вести таке життя, як ці останні дні. Ви думаєте, я страшенно щасливий від того, що мені довелося сипати якісь залізяки під колеса нашим переслідувачам? Я не знав, що роблю, мені наказав Кросбі. Вони ж налетіли на ті залізяки на повному ходу. Може, це їм коштувало життя. Як по-вашому, мені від цього дуже весело?

Доктор Шерц нахилився до Александера і спитав уже іншим тоном:

— Виходить, вас переслідували?

— Авжеж. Поліція. Наче ви не знаєте.

— Хіба той фокус біля Міхендорфа не вийшов?

— Один все-таки ще гнався.

— І ви його таким способом здихались?

— Так.