Розділ п’ятий

— Ви до мене? — почув він її голос.

Александер зняв капелюха й поліз у кишеню плаща.

Там лежав рекомендаційний лист, якого йому дав Кросбі. Він нерішуче крутив конверт у руці.

— По-моєму, так. У мене тут записка… це ж ваша адреса?

— А можна подивитись, що там у вашій записці?

— Будь ласка.

Дівчина злегка всміхнулась — зовсім не глузливо, ні, це вона сміється не з його неголеної бороди. Як би це сказати? Мило; так, мило…

— Ах, це ви. — Александер відчув на собі її уважний погляд. — Прошу, заходьте!

Він увійшов у маленький передпокій.

— Вам доведеться тут трохи почекати. Сідайте, будь ласка! — Вона відчинила двері в кімнату і показала на крісло.

Александер сів. «Витерта шкіряна куртка, нечищені черевики, зарослі щоки — гарне ж я на неї справив враження! — з досадою подумав він. — Навіть не відрекомендувався, йолоп!»

Дівчина ввійшла в кімнату і поставила перед ним склянку молока.

— Не смійтеся, будь ласка, але нічим кращим я зараз не можу вас почастувати… Ви приїхали з Західної Німеччини? — перебила вона його заперечення.

— Так… — Не знаючи, чи можна ще що-небудь їй сказати, Александер замовк, зніяковіло взяв склянку з молоком і випив його великими ковтками. Він здавався собі дуже незграбним.

— А… — Дівчина знову посміхнулась, як тільки що біля дверей, але Шенцлін відчув, що її великі сірі очі уважно розглядають його. «їй не більше як двадцять два роки, — подумав він, ставлячи склянку на стіл. — Цікаво, яку вона тут у них грає роль?»

— Літаком, — пояснив він, щоб не здатись цілковитим дурнем. — Але поки що я більше нічого не можу вам сказати.

— А, літаком! Ну, добре… На жаль, мені доведеться вас на якийсь час залишити самого; я вас замкну. Не більше як за півгодини прийде людина, з якою ви будете говорити. Всього кращого!

— До побачення.

«Швидко вона од мене відкараскалась, — подумав Александер, коли дівчина зачинила за собою двері. — Звичайно, з таким співрозмовником, як я… Навіть за молоко не подякував».

Він почув, як клацнув замок. Кроки віддалялись. «Може, я побачу її з вікна», — подумав він і підвівся. Але вікно виходило в сусідній двір. Шкода… «Вона сказала „півгодини“? Авжеж, півгодини!..»