Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

З пустки починав дути вітер. Він ніс сірчаний сопух, а широкі пасма туману оперізували скелі й обсотували кам’яні виступи. У повітрі стояв плач і стогін навіки занапащених душ. Чи, може, то завивав, здіймаючись догори, легіт-тиховій?

Живчика охопив дрож. Чи не це місце мав на увазі птах помагай-біда, кажучи, що хлопцева доля криється за Темнолісом? Він витер крапельки вологи з обличчя і перестрибнув широку тріщину в скелі, та, стрибаючи, викрутив собі ногу. Скрикнувши з болю, Живчик присів і легенько потер суглоб, де кидався живець. Поступово біль стишувався. Живчик спроквола підвівся і спробував стати на ушкоджену ногу.

— Здається, нічого страшного, — пробурмотів він полегшено. Раптом звідкись із сірчаного туману долетів гук:

— Радий вас чути, паничу Живчику!

Живчик закляк на місці. Це вже аж ніяк не жарти вітру. Це голос. Найсправжнісінький. Ба більше, знайомий.

— Відтоді як ви збилися зі стежки тролів, ви пройшли чимало доріг, — вів далі голос, бадьоро і трохи глузливо. — Так, справді чимало. І я бачив кожен ваш крок.

— Хто… хто ти такий? — затинаючись, поспитав Живчик, нижучи очима розвирований сірий туман. — Чому я тебе не бачу?

— О ні, паничу Живчику, ви бачили мене не раз і не двічі, — улесливо провадив голос. — І тамтого сонного ранку в селищі живолупів, і в липких переходах колонії бражних гоблінів, і в підземній печері мегер… Я був і там. Я завжди був біля вас.

Живчик відчув, як під ним от-от підітнуться ноги. Він був ошелешений, наляканий. Хлопець з усієї сили напружував мозок, намагаючись дібрати глузду в почутих словах. Він уже чув цей спокійний настирливий голос раніше, він більш ніж певен цього. І все ж...

— Невже ви й справді забули, паничу Живчику? — знову озвався голос, і в повітрі засичав здавлений гугнявий смішок.

Живчик упав навколішки. Камінь був холодний і липкий, туман погустішав. Живчик заледве міг побачити випростану перед обличчям руку.

— Чого тобі від мене треба? — прошепотів він.

— Від вас? Мені — від вас? — голос зайшовся хрипким сміхом. — Це вам від мене чогось треба, паничу Живчику. Зрештою то ви мене викликали.

— Я… я… тебе викликав? — пробелькотів Живчик, глухим, кволим голосом кидаючи слова в гущавину туману. — Але як? Коли?

— Ну годі, годі, — присоромив голос. — Нічого розігрувати переді мною невинного лісового троля. «О темнолеснику!», — перекривив він із таким розпачливим виразом, що Живчикові здалося, ніби то говорить він сам. — «Будь ласка. Будь ласка. Будь ласка. Допоможи мені повернутися на стежку». Чи, може, ви й далі запевнятимете, що не кликали мене?

Живчик аж затрусився з жаху, зрозумівши, що він накоїв.

— Але я не знав, — запротестував він. — Я не те хотів.

— Ти покликав мене — і я прийшов, — мовив темнолесник, і щось лиховісне забриніло в його голосі. — Я йшов за тобою, не спускав із тебе ока. Не з однієї халепи я тебе вирятовував, досить тобі було у неї вскочити, — після цих слів запала мовчанка. — Чи не думали ви тоді, паничу Живчику, що я можу це все почути? — провадив він, уже трохи лагідніше. — Я завжди все чую: і тих, хто відбився від своїх, і тих, кому самотньо, і тих, хто не знаходить собі місця. Я допомагаю таким, я веду їх, а часом...

— Часом? — промурмотів Живчик.

— Вони самі з’являються переді мною, — прогримів голос. — Як прийшли сюди ви, паничу Живчику.