— Я — щось! — загорлав у порожнечу Живчик. — Я хтось. Я Живчик, який збочив зі стежки і помандрував за Темноліс. Я — це я — я-я-я!
Живчик знову розплющив очі. Щось змінилося. Він уже не падав, він летів високо над Світокраєм, то зникаючи у хмарах, то виринаючи з них.
— Я вже мертвий? — поцікавився він уголос.
— Не мертвий, — відповів знайомий голос. — Таких мертвих ще треба пошукати! Тобі ще знаєш скільки належить пройти?
— Помагай-біда! — зрадів Живчик.
Кігті помагай-біди цупко тримали Живчика за плечі, а його широкі крила ритмічно розтинали розріджене холодне повітря.
— Ти був свідком моєї появи на світ, і тепер я завжди мушу наглядати за тобою, — провадив він. — Зараз тобі справді була потрібна моя допомога, і ось я тут.
— А куди ми летимо? — запитав Живчик, якому видно було тільки безкрає небо.
— Не «ми», Живчику, — відповів помагай-біда. — А ти. Твоя доля криється за Темнолісом.
Із цими словами птах розціпив свої лапи, і Живчик знову загув униз. Нижче, нижче, нижче і……
Гуп!
Усе навколо почорніло.
Живчик опинився у довгому чорному проході. Ось він ускочив через двері до чорної кімнати. У куті кімнати стояла шафа. Живчик відчинив дверцята і пірнув у ще чорнішу темряву. Хлопець напевно знав, що конче має щось знайти. Усередині шафи на гаку висів плащ. Живчик намацав у ньому кишеню — і запався у ще непрогляднішу темряву. Хоча він і не знав, чого шукає, його там не було, зате на споді кишені він намацав гаманця. Живчик розщібнув його — і поринув у ще чорнішу темряву.
Усередині гаманця лежала якась шматина. На дотик вона видалася знайомою. Він відчув пучками пожовані і посплутувані торочки. То був його шарф, його хустина. Хлопець узяв його, підніс до обличчя, і… з мороку матерії на нього глянуло обличчя. І не чиєсь, а його власне. Воно всміхнулося. Живчик усміхнувся на відповідь.
— Я, — прошепотів він.
— З тобою все гаразд? — запитало обличчя. Живчик ствердно кивнув головою.
— З тобою все гаразд? — запитало обличчя вдруге.
— Так, — відповів Живчик.
Потім запитання прозвучало утретє, і Живчик зрозумів, що голос озивався не з шарфа, а з якогось іншого місця. Звідкись іззовні. Його повіки затремтіли, розплющились. Перед ним манячила величезна фізіономія, зарощена рудими космами. Вигляд у неї був стурбований.
— Тем! — вигукнув Живчик. — Тем Човновод.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «У нетрях Темнолісу» автора Пол Стюарт на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу“ на сторінці 93. Приємного читання.
TextBook