Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

У вишині над Живчиком танули хмари. Вони кружляли і звивалися навколо місяця, наче личинки у відрі.

Живчик зачудовано і воднораз боязко дивився на небо: воно вирувало і кипіло, тимчасом як на землі скрізь було тихо і спокійно. Хоч би тобі листочок де шелеснув. У задушливому повітрі наростала якась напруга.

Аж ось небо вдалині розпанахав біло-голубий спалах блискавки. Живчик почав лічити. Коли він дійшов до одинадцяти, до нього докотився відлеглий гуркіт. Знову спалахнуло небо, ще яскравіше, ніж першого разу, знову загуркотіли перекоти грому. Цього разу Живчик долічив тільки до восьми. Гроза наближалася.

Він побіг. Ковзаючись, зашпортуючись, а подеколи й падаючи, він гнав через мінливий ліс — то яскравий, як білий день, то чорнющий, як смола. Схопився вітер — сухий, наелектризований. Він куйовдив хлопцеві волосся і наїжачував хутро накидки з волорогової шкури.

Після кожної блискавки перед очима у Живчика поставали рожеві кола, а коли вони розходилися, темрява здавалася ще темнішою. Живчик рухався наосліп. Вітер штовхав його у спину. Сухо гримнуло в небі — просто над головою, і сліпучо-біла блискавка розколола небо навпіл. Гур-р-р! — загуркотіло довкола. Затремтіло повітря.

Здригнулася земля. Живчик упав на землю і прикрив голову руками.

— П… падає, — пробурмотів він, заникуючись, — відкрите небо падає на землю.

Знову, уже вдруге, над лісом спалахнула сліпуча блискавка і прокотився оглушливий грім. Потім утретє. Учетверте. Однак часовий проміжок між спалахом та громом дедалі збільшувався. Живчик підвівся, ноги йому тремтіли. Ліс, то схожий під яскравим спалахом на танцівне коло кістяків, то знову поглинений темрявою, оточував його, як і раніше; як і раніше, над головою височіло небо.

Щоб побачити, як ущухатиме гроза, хлопець подерся на одне з дерев, на височенний старезний світляк. Він дряпався вище й вище… Вітер пощипував його за руки, ноги. Умостившись у колихкій розсосі на самісінькому вершечку, Живчик трохи віддихався. У повітрі пахло дощем, але на землю не впало ані краплинки. Кресали блискавиці, палало небо, гуркотів грім. Аж ось вітер вщух.

Живчик протер очі й долонями прикрився від останніх спалахів блискавиць. Він дивився, як вони витанцьовують у небі і зникають десь за обрієм. Живчик задер голову і побачив над собою, на якусь тільки мить, проти освітленого неба темний силует.

Серце йому тьохнуло.

— Повітряний корабель, — прошепотів хлопець.

Спалах згас. Корабель зник. Ще одна блискавка — і корабель знову виринув із пітьми.

— Здається, він повертає назад, — уголос подумав Живчик. Ще один спалах, корабель вималювався ще виразніше.

— Кораблем крутить! — вихопилось у хлопця. — Він попав у смерч! Корабель дзигою крутився на місці, дедалі пришвидшуючи оберти.

І ось завертівся так швидко, аж Живчикові морозом сипонуло поза спиною. Вітер шматував грот, несамовито метлялись у повітрі снасті. Втративши керування, корабель безсило сунув у самий вир, у самісіньке серце бурі.

Несподівано з хмари сяйнув спалах, і кривуляста блискавка розтяла небо. Здавалося, вона цілила в корабель — і таки влучила в нього! Корабель похилився на борт. З нього випало щось невеличке, кругле; замерехтівши, як метеор, воно шугнуло вниз, у лісові хащі. Повітряний корабель почав і собі по спіралі спускатися слідом за ним.

Живчикові аж пересохло в горлі. Повітряний корабель каменем падав із неба.

У небі знову споночіло. Живчик то накручував на палець пасмо, то жував шарф, то кусав нігті. Спалахів більше не було.

— Хоча б одна блискавка! — благав хлопець. — Аби лиш я побачив, що там…