Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Що це? — спитав Живчик і захихотів. — Ти ж не хочеш сказати, що злякався їх!

Блукай-бурмило тільки дедалі голосніше вищав і тремтів від краєчків вух до кінчиків пазурів. Живчикові тільки й залишалося, що міцніше вчепитися за бурмилову шерсть.

— Чав-чав! — зойкнув блукай-бурмило.

На очах у Живчика число оранжевих клубочків подвоїлося, потім почетверилося. Вони гасали туди-сюди в сутінковому сяйві, однак не наближалися ні на крок. Блукай-бурмило стривожився не на жарт. Він перебирав лапами і без упину скиглив. Аж ось він не витримав.

— Ве-ве! — заревів блукай-бурмило.

Живчик іще міцніше вчепився в його довгу шерсть, і блукай-бурмило щодуху помчав уперед. Він летів крізь ліс наосліп. Гиць, гиць, гиць! Живчикові тільки й залишалося, що міцно триматися за шерсть. Він озирнувся. Тепер уже не було жодних сумнівів у тому, що оранжеві пухнасті клубочки гналися за ними.

Серце гупало Живчикові у грудях. Поодинці істоти виглядали милими, та коли їх було багато, від них віяло чимось кумедно-лиховісним.

Блукай-бурмило біг швидше і швидше. Він валив дерева і топтав усе на своєму шляху. Щоразу Живчикові доводилося припадати до його гриви, аби не поранитись об гілля та кущі. Чав-чави мчали вистрибом тою стежкою, яку мимоволі торував їм величезний звір — і невдовзі ті з них, що стреміли попереду, вже починали наздоганяти втікачів.

Живчик стурбовано спустив очі долу. Троє чи п’ятеро клубочків цибали по землі, щоразу приземлюючись біля ніг блукай-бурмила. Раптом один із них наблизився впритул.

— Небо всемогутнє! — вигукнув Живчик, коли пухнастий м’ячик репнув навпіл, виставивши два ряди зубів, гострющих, наче зазубні на ведмежій пастці. Ще мить — і вони зімкнулися на блукай-бурмиловій лапі.

— Ве-е-е-е! — хрипко заревів ведмідь.

Живчик намертво вчепився в його шерсть, а блукай-бурмило повернувся, віддер чав-чава і відкинув геть. Люте звіря, приземлившись, відкотилося назад, але натомість з’явилося четверо інших.

— Чави їх! Дави їх! — несамовито горлав Живчик.

Та то була марна справа. Хоч би скільки чав-чавів жбурляв у повітря блукай-бурмило, завжди знаходився десяток-другий цих тварюк, які заступали їх. Вони чіплялися до ніг, до лап, повзли по спині на блукай-бурмилову шию і далі до Живчика!

— Допоможіть! — заволав хлопець.

Блукай-бурмило різко випростався і сперся на високе дерево.

Живчик відчув, як величезні лапи обхопили його за стан, віддерли від плечей і посадовили на гілку дерева чимдалі від кровожерних чав-чавів.

— Лізь і ти, — сказав Живчик, але, зазирнувши в сумні блукай-бурмилові очі, зрозумів: цього не буде.

— Жи-ве-чик, — сказав він. — Др-у-уе-зз.

Чав-чави знову і знову впиналися у блукай-бурмилові ноги, аж поки з гортанним стогоном величезний звір звалився додолу. Злобні тварюки умить обсіли його тіло.