Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Блукай-бурмило випручався з обіймів і поглянув Живчикові в очі. Потім обернувся і показав на ягоду, яка ще зовсім недавно душила Живчика.

— Ве-ве, — мовив він сердито, потім схопився за живіт і впав на землю, вдаючи агонію.

Живчик серйозно кивнув головою. Ця ягода теж була отруйна.

— Неїстівна, — додав він.

— Ве, — сказав блукай-бурмило, підводячись із землі. — Ве-ве-ве, — голосно загарчав він, відтак стрибнув — раз, другий. Розтоптуючи, вгнічуючи в землю цю гидку ягоду, він порозвертав навсібіч дернину, і з-під хмари пилу визирнула земля. Обличчя Живчикові залили сльози сміху.

— Все буде гаразд, — озвався він, — обіцяю.

Блукай-бурмило підійшов до хлопця і ласкаво скуйовдив йому чуба.

— В… в… Дрз… ве. Дрз, — гарчав він.

— Ну, добре, добре, — посміхнувся Живчик. — Друзі. — Він знову показав на себе. — Живчик, — промовив хлопець. — Повтори. Живчик.

— Жи-в-в-ве-чик, — протяг ведмідь і засяяв від гордощів. — Жи-ве-чик! Жи-ве-чик! Жи-ве-чик! — повторював він знову і знову, потім нагнувся, вхопив хлопця своїми лаписьками і посадив собі на коркоші. Отак разом вони і ввійшли у присмерковий ліс.

Збігло небагато часу, а Живчик уже міг дати собі раду з їжею. Він не був такий вправний, як блукай-бурмило з величезними пазурами та чуйним носом, зате все хапав на льоту, і по малій годині Темноліс уже був для нього не таким страшним місцем. Одначе все одно приємно було темної, глупої ночі відчувати біля себе спокійний подих блукай-бурмила, чути його хропіння, під яке так скоро засиналося.

Думками Живчик дедалі рідше вертався до сім’ї лісових тролів. Не те щоб він забув про них — просто не було великої потреби взагалі про щось думати… їда, сон, знову їда.

Хоча від часу до часу траплялося й так, що Живчик струшував із себе дрімоту безтурботного існування в Темнолісі: раз — коли далеко в небі побачив повітряний корабель і кілька разів — коли у плямистих вітах сон-дерева йому ввижався помагай-біда.

Але життя не стояло на місці. Вони їли, спали і голосили на місяць. А потім трапилося лихо.

Був прохолодний осінній вечір, і Живчик уже не знати вкотре заліз на плечі блукай-бурмилу. Вони шукали підходящого місця під нічліг, коли краєчком ока Живчик помітив якийсь оранжевий спалах. Він озирнувся. Трохи позаду маячіла якась пухнаста істота, схожа на клубок оранжевого пуху.

За якийсь час Живчик озирнувся вдруге. Тепер за ними котилися четверо оранжевих клубків, вистрибуючи, наче телята у стаді волорогів.

— Гей, друже, — гукнув він.

— Ве? — озвався блукай-бурмило.

— Подивись-но за спину, — сказав Живчик, штурхаючи блукай-бурмила у плече і показуючи назад.

Обидва озирнулись. Тепер слідом за ними вистрибувало вже з десяток отих кумедних звірючок. Побачивши їх, блукай-бурмило закрутив вухами, і з його горлянки вихопилося тихе, але пронизливе вищання.