Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Ой! — пролунав якийсь голос.

Здригнувшись, Живчик скотився з його володаря і скинув на нього оком. То не було щось, а то був хтось! Хлопець тільки міцніше стис ножа, якого й далі тримав у руці.

Розділ шостий

Колонія бражних ґоблінів

Непевно похитуючись, Живчик звівся на ноги і поглянув на істоту, що лежала на землі. Вона мала плескувату голову, ніс цибулиною й очі з важкими повіками. Істота ця була зодягнена в жалюгідне лахміття і з ніг до голови забрьохана грязюкою. Вона підозріливо глипала на Живчика.

— Ти впав на нас із самого піднебесся, — озвалася вона.

— Так, знаю, мені дуже шкода, — промовив Живчик, здригаючись. — Ти б не повірив, крізь що я тільки-но пройшов. Я…

— Ти завдав нам болю, — урвав його гоблін. — Його гугнявий голос свердлив Живчикові мозок. — А ти часом не темнолесник?

— Темнолесник? — здивувався Живчик. — Звісно ж, ні!

— Найжахливіше створіння в Темнолісі, ось він хто, — сказав гоблін, ворушачи вухами. — Він блукає темними небесними закутками і падає зверху на тих, хто його зовсім не чекає, — гоблінові очі перетворилися на дві вузькі шпарини. — Та ти, мабуть, і так це знаєш.

— Я не темнолесник, — повторив Живчик. Він засунув ножа назад у піхви, подав гоблінові руку і допоміг йому звестися на ноги. Його жилава рука була гаряча і дужа. — Ось що я тобі скажу. Щойно мене мало не зжер кри...

Та гоблін уже не слухав його.

— Він каже нам, що він не темнолесник! — закричав він кудись у сутінь.

Висунулося ще двійко присадкуватих кутастих гоблінів. Якби не різні формою узори з бруду на їхніх фізіономіях, уся трійця виглядала б однаковісінько. Живчик поморщився від солодкаво-млосного запаху, що йшов від них.

— Що ж, — мовив перший гоблін, — тоді нам треба щодуху бігти додому. Наша Пані-матка шукатиме нас.

Інші два схвально кивнули головами, похапали свої в’язки зелені й поклали їх на свої плескаті голови.

— Заждіть! — гукнув Живчик. — Ви не можете піти просто так. Ви мусите допомогти мені. Поверніться! — заволав він і кинувся за ними навздогін. Ліс був густий і непролазний. Крізь проблиски у верховітті Живчик бачив, що небо вже стало рожевувато-блакитним. Трохи світла проливалося і в наземну пітьму.

— Чому ви мене не вислухаєте? — жалісно запитав Живчик.

— А нащо воно нам? — перепитали гобліни. Живчик аж затремтів од почуття своєї самотності.

— Я втомився і зголоднів, — поскаржився він.