Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Коли ти в сон-деревах, — пояснив птах, — ти бачиш тільки те, що вони хочуть, аби ти бачив — аж поки стає вже запізно. Ти щасливчик, що я вилупився тепер, а не коли-інде.

Над помагай-бідою старою панчохою нависав велетенський кокон.

— Ти вилупився з оцього? — запитав Живчик.

— Певно, що, — відповів птах. — А звідки ж іще? Знаєш, малий, тобі ще стільки всячини доведеться спізнати! Жмутобород мав слушність.

— Ти знаєш Жмутоборода? — здивувався Живчик. — Тоді я нічогісінько не розумію.

Помагай-біда скрушно крекнув.

— Жмутобород спить у наших коконах і бачить наші сни, — пояснив він. — Так, я знаю Жмутоборода, як і решту помагай-бід. Ми всі бачимо одні й ті самі сни.

— Шкода, що зараз тут немає Жмутоборода, — сумно проквилив Живчик. — Він би знав, що мені робити, — у голові йому макітрилося від гудіння дерев. — Я ні на що не придатний, — зітхнув хлопець. — Жалюгідне виправдання для лісового троля. Я збився зі стежки. Я загубився навіки, і мені нема на кого ремствувати, хіба на себе. Краще вже… краще б уже кісткоглав розшарпав мене на дрібненькі шматочки. Принаймні, було б покладено край оцьому всьому.

— Ну, ну, — лагідно сказав помагай-біда і зіскочив на землю поруч із ним. — Ти знаєш, що сказав би Жмутобород, чи не так?

— Нічогісінько я не знаю! — заголосив Живчик. — Я невдаха.

— А він сказав би так, — вів далі помагай-біда, — якщо ти загубив уторовану стежку, то протопчи свою, щоб інші пішли за тобою. Твоя доля чекає на тебе за Темнолісом.

— За Темнолісом? — Живчик зазирнув просто в фіалкові очі помагай-біди. — Але ж за Темнолісом пустка. Темноліс існує справіку й існуватиме довіку. Є верх і є низ. Вгорі небо, внизу — Темноліс — та й квит. Усі лісові тролі знають, що світ улаштований саме так.

— Усі лісові тролі тримаються своїх стежок, — лагідно зауважив помагай-біда. — Можливо, для тролів за Темнолісом і справді нічого не існує. Та тільки не для тебе.

Несподівано, гучно залопотівши чорними блискучими крильми, помагай-біда шугонув угору.

— Стій! — закричав Живчик. Та було вже пізно. Величезний помагай-біда уже линув вище дерев. Хлопець жалісно дивився йому вслід. Йому хотілося кричати, хотілося плакати, та боязнь привернути увагу ще якоїсь лютої тварюки Темнолісу міцно скувала йому вуста.

— Ти був свідком моєї появи на світ, і тепер я завжди пильнуватиму тебе, — долинув далекий голос помагай-біди. — Я завжди прилітатиму, коли ти справді потребуватимеш моєї допомоги.

— Ніби зараз ти мені потрібен не справді, — із серцем пробурчав Живчик.

Він копнув ногою кісткоглава. Той застогнав — глухо, протяжисто. Чи, може, то просто гудіння сон-дерев? Живчик не став доглупуватися, що то було. Покинувши зарості сон-дерева, хлопець стрімголов чкурнув у безкінечні, незвідані нетрі суворого і непривітного Темнолісу.

Над пущею знову стояла ніч, коли Живчик спинив свій біг. Хлопець стояв — руки в боки, похиливши голову — і важко відсапувався.

— Я вже не… не годен сту… ступити й кроку, — уривчасто промовив він. — Не годен.