Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Тепер йому вже ніколи не літати на повітряному кораблі піратів. Не знайти своєї долі. І навіть не вибратися з Темнолісу.

Зібравши рештки своїх сил, Живчик зробив відчайдушну спробу виважитися на руках. Накидка сповзла йому на очі. Хлопець відчував, як цупкішає хутро, тручись об нього проти шерсті. Він знову і знову намагався піднятись угору і — нарешті! — йому таки пощастило вхопитися за лозину. І щойно він устиг за неї взятися, як та вивільнила його ногу.

Загойдавшись на лозині, Живчик закричав від страху і вп’явся в неї нігтями. Тепер, замість випручуватися, він одчайдушно намагався втриматись — тільки б його не вкинуло у розверсту кривавникову пащеку.

Перебираючи руками по лозині, він спробував видертись угору, однак уся кора була вкрита слизом і пальці лише ковзали по ній. Піднявшись на вершок угору, він сповзав униз на п’ять вершків.

— Допоможіть! — залементував Живчик. — Хто-небудь, рятуйте!

Лозина різко шарпнулася. Живчик послабив стиск, і рослина різким рухом скинула з себе хлопця.

Живчик падав ногами вниз, розпачливо вимахуючи руками. З огидним хлюпотом він упав на самісінький спід схожої на печеру пащі м’ясоїдного кривавника. Клацнувши, над головою зімкнулися зуби.

У кромішній пітьмі деревного черева щось булькотіло.

— Я не можу ворухнутися, — заскімлив Живчик.

Навколо хлопця починала стискатися страхітлива горлянка, його міцно огортали кільця твердих деревних м’язів.

— Я не можу ди… хати-и!

Голову йому свердлила одним-одна думка, надто нестерпна, аби змиритися з нею. «Мене пожирають живцем!» Його засмоктувало глибше і глибше. «Пожирають живцем…»

І тут дерево задриготіло. Десь із глибин його черева з гуркотом вихопилася відрижка, і повз Живчика вгору шугонув струмінь смердючого повітря. На якусь мить м’язи відпружились.

Живчик зробив удих і прослизнув ще трохи вниз. Волорогове хутро на накидці настовбурчилось, адже воно терлося проти шерсті. Дуб-кривавник здригнувся вдруге.

Булькання голоснішало — дерево кашляло без упину, аж поки всім укритим слизом тунелем трусонуло з оглушливим ревом. Живчик відчув, як знизу, у п’яти, його тисне щось незрозуміле, виштовхуючи вгору.

І раптом охоплене конвульсіями дерево вдруге послабило стиск навколо Живчика. Хижій рослині вкрай потрібно було спекатися отої колючої гидоти, що стала поперек горла. Дерево ригнуло, з такою силою вивергнувши з себе повітря, що Живчика аж підкинуло вгору і понесло далі порожнистим стовбуром.

Вилетівши, мов корок із пляшки, він знісся в повітря і попав під справжню зливу зі слини й слизу. Якусь мить Живчик відчував, що він справді летить. Угору, в височінь, вільний, як птах.

А потім — знову вниз. Продираючись крізь гілля, Живчик шугонув додолу. Він так гепнувся, аж йому озвалося в кожній кісточці. Часину він пролежав на землі крижем, заледве вірячи в те, що сталось.

— Ти врятувало мені життя, — промовив він, погладжуючи волорогове хутро на накидці. — Дякую тобі за подарунок, Ма-Татум.

Живчик забився, але не надто боляче, і до нього дійшло, що щось, мабуть, пом’якшило його падіння. Хлопець сягнув рукою під себе.