Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

— Ма-Татум наказала мені збудити вас уранці, паничу Живчику, — прокричав він у відповідь. — Адже ви — денне створіння.

Живчик поглянув на небо. Сонце от-от поверне на полудень. Намагаючись не розтривожити сонної родини, він переліз через гамак і драбиною спустився вниз.

— Ось, паничу Живчику, — і живолуп допоміг хлопцеві ступити з останнього щабля на землю. — На вас чекає далека подорож.

Живчик насупився.

— Але ж я думав, що трохи тут побуду, — заперечив він. — Мені тут подобається, та й кузен Дерилико не шукатиме мене, принаймні, поки я був би у вас...

— Побути тут? — глузливим голосом перепитав живолуп. — Побути тут? О, ви тут зовсім не приживетесь. Он уже сьогодні на світанні Ма-Татум нарікала, що ви незграбний, потворний хлопчисько, і геть не розумієтеся на шкурах...

— Ма-Татум казала таке? — Живчик проковтнув клубок, що застряг йому в горлі. — Але ж вона подарувала мені цю накидку, — заперечив він, легенько торкаючись хутра волорога. Вовна захвилювала і стала дибки. — Ой-ой! — зойкнув хлопець.

— Ах, он воно що, — улесливо сказав живолуп. — Просто ви нічого не хочете помічати. Це — звичайнісінька стара накидка. Замість викинути, цей непотріб віддали вам, — додав він і бридко засміявся. — Ні! Вам, далебі, краще повернутися до тих, хто схожий на вас самих, а онде й потрібна вам дорога.

Живолуп показав на ліс. Щойно він махнув рукою, як із дерев знялася гамірна зграя сірих птахів і зникла в небі.

— Еге ж, краще! — сказав Живчик. В очах йому по-зрадницькому засвербіло, але він не буде рюмсати перед отим куцим опецьком із червоним обличчям та розпатланою кучмою!

— І стережіться темнолесника! — глузливо прогугнявив живолуп навздогін, коли Живчик порівнявся з деревами.

— Я стерегтимусь темнолесника, неодмінно, — пробурчав хлопець. — Заразом і вас, живолупів, які спочатку назвуть тебе героєм, а потім мають за слимака-короїда.

Він обернувся, щоб сказати це голосно, та живолупа уже й слід прохолов. Живчик знову був сам-один.

Розділ четвертий

Кістоглав

Щойно ліс — зелений, похмурий, суворий — знову зімкнувся за Живчиком, його рука мимоволі сягнула до оберегів на шиї і стала їх перебирати — один за одним. Якщо десь у серці Темнолісу таїлася якась лиха сила, то чи досить було цих шматочків деревини та шкіри, аби стримати її? — Краще б я про це так і не дізнався, — пробурмотів він. Живчик усе йшов і йшов. Починалися незнайомі дерева. Одні мали колюхи, другі — присоски, треті були з очима. Усі вони видавалися Живчикові небезпечними. Подекуди вони росли так щільно, що, попри всю свою відразу, хлопцеві тільки й залишалося, що прослизати поміж їхніх покручених стовбурів.

Раз по раз Живчик проклинав свій зріст і статуру. На відміну від присадкуватих лісових тролів чи живолупів, чи того ж таки блукай-бурмила, наділеного силою, він не був створений для життя в лісі.

І навіть коли ліс порідшав, Живчик тривожився дедалі більше. Ніщо не вказувало на обіцяну стежку. Поквапно озираючись назад — чи не видно, бува, якоїсь тварюки, що хотіла б завдати хлопцеві лиха? — він чимдуж переходив широкі освітлені галяви і ховався в тіні дерев. Якщо не брати до уваги маленького пухнастого звірка з обвислими вухами, який плювався услід Живчикові, коли той поминув його, ніхто з мешканців Темнолісу не зацікавився високим підлітком, що чимчикував їхньою домівкою.

— Певна річ, якщо я йтиму безперестанку, то знайду шлях, — підбадьорював себе Живчик. — Це ж ясно як день! — повторював він і чудувався з того, як кволо та непевно звучав його голос.

За спиною повітря розітнув незнайомий пронизливий вереск. Хтось закричав у відповідь ліворуч, потім — праворуч. «Не знаю, хто вони такі, — подумав Живчик, — але їхні крики мені не дуже до вподоби».