Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Він люто панахав ножем повітря.

— Давай, — горлав Живчик, — ну ж бо, покажися, боягузе!

Марно. Невидимий убивця лишався невидимим. Помсту довелося відкласти. Сльози жалю, розчарування та гніву лилися по Живчикових щоках. Він не міг їх зупинити.

А потім почало коїтися щось дивне. Спочатку Живчик подумав, що йому привиділось. Аж ні. Усе навкруги міняло свої обриси. Розсіявся туман, почало тьмяніти бузкове світло, навіть музика почала стихати. Живчик зауважив, що після всього пережитого він і далі стоїть посеред лісу. З дедалі дужчою тривогою він озирнувся і побачив того, хто до нього промовляв.

— Ти! — ледь не задихнувся Живчик. Він знав цю істоту з історій, які розповідав йому Жмутобород. То був птах помагай-біда, певніше, помагай-біда у личині його знайомця, бо кожен птах цього племені вважав себе та своїх родичів однією й тією самою істотою. Біль утрати давким клубком підступив Живчикові до горла.

— Навіщо ти це зробив? — гукнув хлопець. — Навіщо ти вбив Спелду? Мою матір!

Величезний помагай-біда схилив голову набік. По масивному закандзюбленому дзьобу ковзнув промінь світла. Птах поводив фіалковими очима, вивчаючи хлопця.

— То не була твоя мати, Живчику, — відказав помагай-біда.

— Але ж я бачив її, — заперечив хлопець. — Я чув її голос. Вона казала, що вона моя мати. Чого ж би вона...

— Поглянь лиш на неї, — сказав птах.

— Я....

— Поглянь на її пальці — на руках, ногах. Відгорни її коси і поглянь на обличчя, — наполягав помагай-біда. — І потім скажеш, чи це твоя мати.

Живчик повернувся до тіла й нахилився над ним. Воно невпізнанно змінилося. Вбрання тепер скидалося не так на одежину, як на звичайну шерсть. Перебігши поглядом по випростаній руці, він зрозумів, що жодний рукав не був би таким цупким. Живчик обійшов тіло кругом, і його погляд несподівано вихопив кисть: три вкриті лускою довгі пальці, а на кінцях — оранжеві пазурі. Такі самі були й ноги. Живчик перевів подих і поглянув на помагай-біду.

— Але...

— Лице, — рішуче сказав птах. — Поглянь на лице, і зрозумієш, від кого я тебе порятував.

Живчик підійшов трохи ближче, тремтячими пальцями відкинув зім’яте хутро. І закричав із жаху. Все що завгодно він готовий був побачити, тільки не це!

Туго напнута луската шкіра, ніби бурий воскований папір намотаний на череп, вирлуваті жовті очі, сліпо витріщені на нього, та паща з двома частоколами гакуватих зубів, перекривлена від люті та болю.

— Що це? — ледь чутно спитав Живчик. — Темнолесник?

— О, ні, не темнолесник, — відказав птах. — Дехто називає його кісткоглавом. Він полює на роззяв, загублених у сон-деревних гаях.

Живчик звів очі догори. Навколо стояли подекуди освітлені колискові дерева і тихо про щось шелестіли. Він потермосив шарфа на шиї.