Розділ «Пол Стюарт, Кріс Рідел У нетрях Темнолісу»

Він ішов далі, не спиняючись і нікуди не звертаючи, але вже трохи швидше. Чоло зросилося краплинами поту. Хлопець прикусив нижню губу і перейшов на біг.

— Згинь! — прошепотів він. — Дай мені спокій.

I немовби відповідаючи йому, крик пролунав уже голосніше і ближче. Нахиливши голову та звівши руки догори, Живчик наддав ходи. Він продирався крізь підлісок. Гнучке віття шмагало його по тілу. Колючки обдирали обличчя та руки. Гілки погойдувались над стежкою, буцім хотіли перечепити чи оглушити його. I ліс усе хмурнів і густішав, а коли листя суцільним укривалом змикалося над головою, то й узагалі зловісно темним.

Несподівано Живчик побачив бузкове сяйво, так ніби десь далеко попереду виблискував самоцвіт. На якусь мить він загадався: чи не може такий незвичайний колір бути вісником якоїсь небезпеки. Але відразу ж полегшено зітхнув: над ним уже м’яко бриніли дивовижні, чарівливі звуки.

Підійшовши ближче, він побачив, що світло струменить по всипаній листям землі. Живчик поглянув на свої ноги — їх тепер також омивало бузково-зелене світло. Згуки — голоси та музика — залунали голосніше.

Живчик зупинився. Що він мав робити? Він був надто переляканий, аби йти далі. Але назад також зась. Він мусить рухатись уперед!

Жуючи кінчик свого шарфа, Живчик ступив крок уперед. Ще крок. Ще. Ось він уже весь у бузковому сяйві, такому яскравому, що довелося затулити очі руками. Музика — голосна, сумна — переповнила його. Потихеньку він опустив руки й озирнувся.

Живчик стояв на галявині. Бузкове світло було яскраве і серпанкове водночас. Усе розпливалося перед очима. Живчик бачив розмиті силуети: вони плавали перед ним, наражались один на одного і зникали. Музика чимраз гучнішала. Аж тут із туману виступила постать і завмерла просто перед Живчиком.

То була жінка — невисока на зріст, міцна. На голові — жмутки волосся, закріплені пацьорками. Обличчя Живчик не бачив.

— Хто ти? — запитав він.

Та коли музика сягнула свого вершка, Живчик уже мав відповідь на своє запитання. Куці міцні ноги, сильні плечі, а коли вона повернула ще й голову вбік, проступили обриси м’якого носа. Попри чудернацький одяг, який був на ній, не лишалося жодних сумнівів.

— Матусю, — тихо покликав Живчик.

Але Спелда круто повернулася і подалася крізь бузковий туман. Слідом за нею по землі поволікся шлейф незнайомого Живчикові синього хутряного плаття.

— Не тікай! — гукнув їй навздогін Живчик. — Мамо! Спелдо!

Музика стала нестерпно гучною, навальною. Голоси вже співали незграйно.

— Повернися! — гукнув Живчик і кинувся за ненькою. — Не залишай мене...

Він біг і біг крізь сяйливий туман. Часом зашпортувався за невидиме коріння, вітролом та сушняк і навіть давав сторчака на землю. Та щоразу зводився і, обтрусившись, біг далі.

Спелда забралася аж сюди, шукаючи його, Живчика, це ясно як день. Мабуть, думав хлопець, дізналася, що син у біді, збився зі стежки. От кінець кінцем і прийшла забрати його додому. Він не може зараз її втратити!

І тут Живчик побачив її знову. Вона стояла трохи попереду, спиною до нього.

Музика заграла м’яко, заспокійливо, а голоси співали якоїсь заколисливої пісні. Живчик біг до постаті, ним аж трусило від нетерплячки. Гукаючи Спелдине ім’я, хлопець наблизився до неї. Однак та не оберталась.