Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

— Отже… Із завдатком це виходить…

Морріс робить великодушний жест рукою.

— Він не сказав, який ви дали завдаток. Просто відніміть цю суму. Упевнений, він цілком довіряє вам.

— Сподіваюся, після стількох років. — Елмер схиляється над прилавком і починає заповнювати чек. Робить він це нестерпно неквапливо. Морріс кидає погляд на годинник. 15:16. — Ви читали «Коней пристрілюють?»

— Ні, — відповідає Морріс. — Тут у мене прогалина.

Що робити, якщо хлопець увійде, поки цей надутий цапобородий гівнюк все ще буде длубатися зі своєю чековою книжкою? Він не зможе сказати Сауберсу, що Енді в кабінеті, якщо сказав Елмеру, що Енді в Мічигані. Краплі поту починають виступати на лобі, під лінією волосся, і котяться вниз по щоках. Він відчуває їх. Він так само пітнів у в’язниці, коли чекав чергового зґвалтування.

— Дивовижна книга, — каже Елмер, завмерши над недописаним чеком. — Чудовий нуар і дивовижний зразок аналізу проблем суспільства, не гірший за «Грона гніву». — Він замовкає, думаючи, замість того щоб писати, і вже 15:18. — Ну, може, і не «Гроно», це я, звичайно, погарячкував, але вона цілком може позмагатися з «І програли бій», яку скоріше можна назвати соціалістичним трактатом, ніж романом, ви згодні?

Морріс відповідає, що згоден. Його руки починають німіти. Як доведеться виймати пістолет, то ще впустить. Або в себе поцілить, точнісінько між сідницями. Думка про це змушує його реготнути — несподіваний звук у цьому вузькому, заставленому книгами місці.

Елмер дивиться на нього, насуплюючись.

— Що вас розсмішило? Щодо Стейнбека, можливо?

— Зовсім ні, — каже Морріс. — Просто… Це в мене медичне. — Він проводить рукою по вологій щоці. — Я пітнію і від цього починаю сміятися. — Погляд на обличчя Елмера Фаддея викликає в нього новий вибух сміху. «Цікаво, Енді й Елмер коли-небудь займалися сексом?» — думає він, і, уявивши плоть, що стрибає, плескає, примушує його сміятися ще сильніше. — Вибачте, містере Янкович. Справа не у вас. І, до речі… ви не родич відомому музиканту-пародисту «Дивному Елу» Янковику?

— Ні, не родич. — Янкович квапливо ставить підпис, вириває чек із чекової книжки й передає його Моррісу, який посміхається й думає, що вся ця сцена цілком у дусі Джона Ротстайна. Під час передачі Янкович уважно стежить, щоб їхні пальці не стикнулися.

— Вибачте за сміх, — каже Морріс, сміючись ще сильніше. Він згадує, що вони називали цього відомого музиканта-пародиста «Дивний Ел Наярюй-Мій-Штик». — Я, дійсно, не можу цього стримувати. — На годиннику вже 15:21, і навіть це смішно.

— Розумію. — Елмер задкує від нього, притиснувши книгу до грудей. — Дякую.

Він поспішає до дверей. Морріс кричить йому навздогін:

— Не забудьте передати Енді, що я зробив вам знижку. Коли побачитеся.

Тут вже Морріс аж заходиться сміхом, бо це вдалий жарт. Коли побачитеся! Зрозуміло?

Коли напад сміху нарешті минає, на годиннику вже 15:25, і вперше в Морріса виникає думка, що, можливо, він дарма так поспішав спровадити містера Ірвінга «Елмера Фаддея» Янковича. Можливо, хлопчисько передумав. Можливо, він вирішив не приходити, і в цьому немає нічого смішного.

«Що ж, — думає Морріс, якщо він не з’явиться тут, доведеться відвідати його вдома. І тоді він залишиться в дурнях. Чи не так?»

24