Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

Добре, отже, початкове рішення — не говорити. Не дивно. Значить, треба його змусити передумати.

— Розкажи мені про готівкові гроші, які надходили поштою, Піте.

Ніякого внутрішнього напруження, по його обличчю навіть тінь не ковзнула. «Він знав, що розмова піде про це, — думає Ходжес. — Здогадався, як тільки я згадав ім’я його сестри. Може, навіть вона сама його попередила. Тіна могла передумати й надіслати йому смс».

— Ви маєте на увазі загадкову готівку? — говорить Піт. — Ми це так називаємо.

— Так, про це я й кажу.

— Вона почала надходити десь роки чотири тому, приблизно. Мені тоді було стільки, скільки зараз Тіні. Приблизно раз на місяць на ім’я батька приходив конверт. Ніяких листів не було, лише гроші.

— П’ятсот доларів.

— Здається, декілька раз бувало трохи менше або більше. Мене іноді не було вдома, коли вони приходили, і після перших кількох разів мама з татом вважали за краще про це мовчати.

— Боялися злякати удачу?

— Так, щось на кшталт того. І в один знаменний день Тінсі чомусь вирішила, що гроші надсилаю я. Якби ж то! У мене в той час навіть кишенькових грошей не було.

— Якщо це робив не ти, то хто?

— Не знаю.

Здається, що він на цьому зупиниться, але він не зупиняється. Ходжес спокійно слухає, сподіваючись, що Піт скаже зайве. Хлопчисько одразу видно не дурень, але навіть найрозумніші люди іноді візьмуть та й бовкнуть щось зайве. Якщо їм дати можливість це зробити.

— Знаєте, як на кожне Різдво в новинах розповідають про якогось типа, який роздає стодоларові купюри у «Волмарті»[117] або ще де-небудь?

— Звичайно.

— Я гадаю, сталося щось подібне. Якийсь багатий хлопець вирішив пограти в таємничого Санту з кимось із тих, хто постраждав біля Міського Центру, і навмання вибрав ім’я батька. — Він повертається до Ходжеса, уперше після того, як вони сіли в машину, широко розплющені очі дивляться щиро й не викликають у Ходжеса анітрохи довіри. — Наскільки я розумію, зараз він шле гроші комусь іншому. Може, тому, хто постраждав сильніше й не здатен сам заробляти.

Ходжес думає: «Непогано, малюк. У цьому навіть є якийсь сенс».

— Роздати на Різдво тисячу доларів десяти-двадцяти випадковим покупцям у магазині — це одне, але чотири роки виплачувати конкретній родині понад двадцять тисяч — зовсім інше. Якщо додати ще й інші родини, то, виходить, він витратив невеликий статок.

— Ну, можливо, він з якогось спекулятивного фонду, — говорить Піт. — Знаєте, з тих, які багатіють там, де інші бідніють. Може, його совість заїла.

Він більше не дивиться на Ходжеса. Тепер він дивиться прямо перед собою крізь вітрове скло. Від нього ніби тхне. Або так здається Ходжесу. Це не запах поту, а приреченості. І знову він думає про солдатів, які готуються йти в бій, знаючи, що будь-кого з них можуть поранити або вбити.