Розділ «Частина 3 Пітер і вовк»

— Слухай, Пітере, мені начхати на гроші.

— Я не посилав їх!

Ходжес продовжує тиснути. Це в нього завжди найкраще виходило.

— Гроші ти отримав випадково й використовував їх для того, щоб допомогти родині у важку хвилину. Це не поганий вчинок. Це вчинок, гідний захоплення.

— Багато хто з цим навряд чи погодився б, — каже Піт. — Тобто, якби це було так.

— Тут ти не правий. Багато хто зробив би так само. І я скажу тобі одну річ, яку можеш вважати стовідсотковою істиною, бо за нею стоїть сорокарічний досвід роботи поліцейським. Жоден суддя в цьому місті, жоден суддя в цій країні навіть не стане намагатися висувати звинувачення проти хлопця, який знайшов трохи грошей і допоміг батькам після того, як його батько спочатку втратив роботу, а потім ледь не позбувся ніг через якогось психа. Преса просто знищить будь-кого, хто спробує засудити такого засранця.

Піт мовчить, але горло його рухається, як ніби він стримує схлип. Він хоче розповісти, але його щось стримує. Не гроші, а щось, що має до них відношення. Напевно. Ходжесу, цікаво знати, звідки взялися гроші, які надходили щомісяця в тих конвертах, будь-кому було би цікаво, але йому набагато цікавіше дізнатися, що відбувається з хлопчиськом зараз.

— Ти посилав їм гроші…

— Останній раз кажу, я не посилав!

— …І все йшло як по маслу, але потім щось сталося. Розкажи мені, що, Піте. Дозволь допомогти тобі розібратися. Дозволь усе виправити.

Якусь мить хлопчик балансує на межі зізнання. Потім його очі йдуть вліво. Ходжес стежить за його поглядом і бачить картку на приладовій дошці. Вона жовта — колір застереження. Колір небезпеки. «ПОЛІЦІЯ». Чорт забирай, треба було залишити її в бардачку, треба було припаркуватися ярдів за сто[118] далі по вулиці. Господи Ісусе, він же щодня ходить пішки. Що там ті сто ярдів пройти?

— Нічого не сталося, — відповідає Піт. Тепер він говорить механічним голосом, як GPS-навігатор у машині Ходжеса. Ось тільки на скроні в нього пульсує жилка, руки міцно стиснуті, а на обличчі, незважаючи на працюючий кондиціонер, виступив піт. — Я не посилав цих грошей. Мені треба батькові пігулки купити.

— Піте, послухай. Якби навіть я був копом, нашу розмову не можна було б використати в суді. Ти неповнолітній, і немає жодного з дорослих, щоб тебе консультувати. До того ж я навіть не зачитував тобі прав… Правило Міранди…[119]

Ходжес бачить, як обличчя хлопчика зачинилося, що ті двері в банківське сховище. Вистачило двох слів: правило Міранди.

— Дякую за турботу, — вимовляє Піт таким самим ввічливим механічним голосом і відчиняє дверцята машини. — Але в мене нічого не сталося. Справді.

— Та ні, сталося. — Ходжес зітхає, дістає з нагрудної кишені візитну картку і простягає. — Візьми. Якщо передумаєш, дзвони. Що б це не було, я можу допо…

Двері зачиняються. Ходжес проводжає поглядом Піта Саубурса, що стрімко віддаляється, ховає картку назад у кишеню і думає: «Гімно собаче! Я облажався. Років шість тому, навіть два роки тому, він би у мене не викрутився».

Але звинувачувати вік занадто легко. Більш глибинна свідомість, більш аналітична й менш емоційна, розуміє, що він навіть не був близький до своєї мети. Думати зворотне — ілюзія. Піт так підготував себе до битви, що навіть просто фізіологічно не міг розслабитися й розкритися.

Хлопчисько доходить до аптеки «Сіті Драг», дістає із задньої кишені батьківський рецепт і заходить усередину. Ходжес дзвонить швидким набором Джерому.

— Білле! Як пройшло?