Розділ «Частина 2 Давні приятелі»

Ходжес виходить уперед. Дещо завагавшись між ранком і днем, просто бажає Меддену доброго дня.

Медден повертається, посміхаючись.

— І вам того ж, сер. Я вас знаю?

— Ні, містере Медден, — відповів Ходжес, відповідаючи посмішкою на посмішку. — Я тут через літак.

Посмішка трохи в’яне в куточках. Між доглянутими бровами Меддена пролягає зморшка.

— Що, перепрошую?

— Мене цікавить літак, — говорить Ходжес. — Триста п’ятдесятий «КінгЕйр». На десять місць. Хвіст номер N-1-1-4-D-K. Власник — Дуайт Кремм, Ель-Пасо, Техас.

Усмішка залишилася, але, Господи, як важко йому було її утримувати.

— Ви мене з кимось сплутали, друже мій. Мене звуть Меллон, а не Медден. Джеймс Меллон. А щодо літака, так, у мене «Кінг», тільки хвіст Н426ЛЛ, і крім моєї скромної персони він не належить нікому. Вам, напевно, треба в «Сігнече ейр», це тут поруч.

Ходжес киває, ніби допускаючи, що Медден може мати рацію. Потім дістає телефон, лівою рукою з правої кишені, щоб і права рука могла залишатися в кишені.

— Що як я зараз подзвоню містеру Кремму й перевірю? Здається, минулого тижня ви відвідували його на ранчо? Передали йому чек на двісті тисяч доларів? Виписаний на Перший банк Рено.

— Не знаю, про що ви говорите. — Посмішка зникла.

— Уявляєте, а він вас знає. Як Джеймса Меллона, а не Олівера Меддена, але, коли я факсом надіслав йому шість фотографій, він швидко впізнав вас.

Тепер будь-який вираз на обличчі Меддена зник, і Ходжес виявив, що той зовсім не красень. Скоріше навіть потворний, якщо вже на те пішло. Він ніхто, незважаючи на його зріст, й ось чому йому вдалося зайти так далеко, провертаючи одну аферу за іншою, обробляючи навіть таких старих стріляних койотів, як отой Дуайт Кремм. Він ніхто, і це змушує Ходжеса згадати про Брейді Хартсфілда, який нещодавно мало не підірвав зал, забитий підлітками. Його спина взялася сиротами.

— Ви з поліції? — питає Медден, обмацуючи його поглядом із голови до п’ят. — Ні, не думаю. Ви надто старі. Але, якщо ви поліцейський, покажіть посвідчення.

Ходжес повторює те, що говорив хлопцеві в комбінезоні:

— Не зовсім. Але щось таке подібне.

— У такому разі, щасти вам, містере Таке-подібне. У мене призначено зустрічі, і я трохи запізнююся.

Він рухається в бік «Навігатора», не біжить, але йде швидко.

— А ви вибрали дуже вдалий час, — приязно підмічає Ходжес, наздоганяючи його. Одразу після звільнення з поліції не відставати від нього було б досить непросто. Тоді він харчувався «Слім Джимами»[50] і чіпсами зі смаком тако, і вже за десять кроків почав би дихати зі свистом. Наразі він щодня проходить по три милі або пішки, або на біговій доріжці.