Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Він підвівся, тримаючи руки схрещеними на грудях, наче хотів захистити крихкий механізм від розпаду. Хитаючись, перетнув відкритий простір між лавою та сходами. Лівою ногою перечепився через простягнуту ногу покійника і, тихо скрикнувши, упав на коліна. У грудях тьмяно спалахнув біль. Він ковзнув поглядом по сходах. Круті, круті сходи. Дванадцять сходинок. Квадрат світла нагорі глузував з нього своєю віддаленістю.

— Ein, — мовив Курт Дюссандер і рішуче підтягнувся на першу сходинку. — Zwei. Drei.Vier[98].

Двадцять хвилин знадобилося йому, щоб дістатися лінолеумної підлоги кухні. Двічі на сходах біль загрожував повернутися, й обидва рази Дюссандер, заплющивши очі, чекав, що станеться, чудово усвідомлюючи: ще один такий страшний напад, як там, унизу, і він, швидше за все, помре. Обидва рази біль потроху знову відступав.

Він проповз по підлозі кухні до столу, уникаючи калюж і струмків крові, що вже почали зсідатися. Дістав пляшку «Прадавньої доби», ковтнув і заплющив очі. Те відчуття скутості в грудях наче трохи відпустило. Біль ще на дещицю ослаб. Ще через п’ять хвилин Дюссандер став неквапом пробиратися вперед коридором. Телефон стояв на низенькому столику посередині.

Було чверть по дев’ятій, коли в будинку Боуденів задзеленчав телефон. Тод сидів, підібравши ноги по-турецькому, на канапі, і переглядав свої нотатки до останньої контрольної з тригонометрії. Тригонометрія його добивала, а втім, як і вся математика. Так завжди було й, напевно, буде. Батько сидів навпроти, гортав корінці у чековій книжці з портативним калькулятором на колінах і виразом легкого нерозуміння на обличчі. Моніка, найближча до телефону, дивилася кіно про Джеймса Бонда, яке Тод два вечори тому записав на магнітофон з каналу Ейч-бі-сі.

— Алло? — Вона послухала. На її обличчя набігла хмарка, і вона передала слухавку Тоду. — Це містер Денкер. Він чимось схвильований. Чи засмучений.

Тодове серце стрибнуло до горла, однак вираз обличчя лишився незворушним.

— Справді? — Він підійшов до телефону й узяв у неї з рук слухавку. — Вітаю, містере Денкер.

Голос Дюссандера звучав хрипко і різко.

— Хлопче, негайно приїзди. У мене щойно був серцевий напад. Здається, тяжкий.

— Ого, — тільки й мовив Тод, силкуючись зібратися з думками, що розбігалися, не зважати на страх, що темним громаддям уже випирав зі свідомості. — Так, це цікаво, але вже так пізно, а я вчуся…

— Я розумію, що ти не можеш розмовляти, — хрипко промовив чи радше прогавкав Дюссандер. — Але слухати можеш. Я не можу викликати «швидку» чи подзвонити в службу порятунку… принаймні поки що. У мене тут гармидер. Мені потрібна поміч… а це означає, що поміч потрібна тобі.

— Ну… якщо так на це подивитися… — Серце в Тода калатало зі швидкістю сто двадцять ударів на хвилину, але вираз обличчя залишався спокійним, майже безтурботним. Чи ж не знав він увесь цей час, що цей вечір колись та й настане? Так, звісно, знав.

— Скажи батькам, що я отримав листа, — сказав Дюссандер. — Важливого листа. Ти розумієш?

— Так, добре.

— От і побачимо, хлопче. Побачимо, з якого тіста ти зліплений.

— Авжеж, — кивнув Тод. Зненацька він збагнув, що мати уважно дивиться на нього, а не в телевізор, і вичавив із себе силувану посмішку. — Бувайте.

Дюссандер ще щось казав, але Тод уже повісив слухавку.

— Я ненадовго підскочу до містера Денкера, — сказав він, звертаючись до обох батьків, але дивився на матір. Той вираз легкої тривоги досі не стерся з її обличчя. — Вам у магазині нічого не треба купити?

— Мені — щітки, щоб чистити люльку, а твоїй матері — грамів п’ятсот ощадливості, — сказав Дік.