Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Стояв над трупом, відсапуючись. Старече серце ніяк не припиняло свій страшний забіг… калатало, мов у жертви серцевого нападу в тій телепередачі суботнього вечора, яку він так любив, — «Швидка допомога». Та зрештою його ритм уповільнився, і Дюссандер зрозумів, що все з ним буде гаразд.

От тільки крові натекло багацько, важко буде прибирати.

То було чотири місяці тому, і відтоді він нікому не робив пропозицій на зупинці автобуса в центрі міста. Надто його налякало те, що минулого разу він мало не напартачив… та коли згадував, як останньої миті все залагодив, його переповнювало відчуття гордості. Волоцюга так і не зумів вийти за двері — ось що насправді мало значення.

16

Восени сімдесят сьомого, під час першої чверті останнього навчального року в школі, Тод вступив у стрілецький клуб. А вже на початку червня сімдесят восьмого здобув кваліфікацію снайпера. В американському футболі його знову визнали одним із найкращих гравців, протягом бейсбольного сезону він виграв п’ять ігор і програв одну (програш стався внаслідок двох помилок і незарахованої пробіжки) та заробив третій найвищий бал на Почесну стипендію в історії школи. Подав документи в Берклі, і його без питань прийняли. На початку квітня він уже знав, що на випускному буде або валедиктором, або салютатором[96]. Відчайдушно хотілося бути валедиктором.

У другій половині останнього навчального року на нього накотило дивне бажання. Імпульсивне й ірраціональне, воно дуже злякало Тода. Він упевнено й твердо загнав його під контроль, і принаймні це трохи втішало. Однак те, що ця думка з’явилася в нього взагалі, навіювало жах. Він уклав угоду з життям. Усе впорядкував. Його життя тепер дуже нагадувало ясну й залиту сонцем кухню його матері, де всі поверхні вилискують хромом, «Формікою» чи іржостійкою сталлю, де варто натиснути кнопку — і все починає працювати. Були, звісно, на тій кухні й глибокі темні шафки, але в них стільки всього можна напхати, і дверцята все одно лишатимуться зачиненими.

Цей доти не знаний імпульс нагадав йому сон, у якому він повертався додому й знаходив у материній охайній світлій кухні мертвого скривавленого бомжа. Неначе в просторі тієї ясної та ретельно продуманої домовленості, яку він уклав, у тій кухні його свідомості, де було місце-для-всього-і-все-на-своєму-місці, тепер тупотів, насилу переставляючи ноги, темний кривавий незнайомець, шукаючи, де б здохнути так, щоб усім було видно…

За чверть милі від будинку Боуденів бігла восьмисмугова швидкісна автострада. Спуститися до неї можна було крутим, порослим чагарями насипом. Там було де сховатися. На Різдво батько подарував йому «вінчестер» тридцятого калібру, зі знімним телескопічним прицілом. У годину пік, коли всі смуги були забиті автівками, він міг засісти в чагарниках і… а що, легко міг би…

Зробити що?

Застрелитися…

І знищити все, заради чого гарував останні п’ять років?

Шо-шо?

Ні, сер, ні, мем, нізащо.

Це, як-то кажуть, кумедія.

Авжеж, кумедія… однак імпульс лишився.

Однієї суботи, за кілька тижнів до випуску в школі, Тод ретельно спорожнив магазин і заховав гвинтівку в чохол. Потім поклав її на заднє сидіння нової батькової іграшки — уживаного «порше». Під’їхав до того місця, де схил, порослий чагарниками, кручею спускався до автостради. Мати з батьком узяли фургон і поїхали на вихідні в Лос-Анджелес. У Діка, котрий уже став повноправним партнером, мали відбутися переговори з людьми з «Хаяту» щодо нового готелю в Рино.

Тод спускався вниз насипом, тримаючи перед собою гвинтівку в чохлі. Серце рвалося з грудей, а рот наповнився кислою наелектризованою слиною. Натрапивши на повалене дерево, він присів поза ним по-турецькому. Розчохлив гвинтівку й поклав її на гладенький стовбур. Гілка, що стирчала з нього під кутом, видавалася непоганою підставкою для ствола. Тод умостив приклад у ямці правого плеча й зазирнув у телескопічний приціл.

«Це тупо! — кричала на нього свідомість. — Хлопче, це реально тупо! Якщо тебе хтось тут попасе, то не матиме значення, заряджена гвинтівка чи ні! У тебе буде купа проблем! А скінчиться все тим, що тебе пристрелить якась дешевка».

Ранок іще тільки розгорався, машин у суботу було мало. Тод навів перехрестя на жінку за кермом блакитної «тойоти». Скло біля неї було наполовину опущене, і круглий комірець блузки без рукавів тріпотів на вітрі. Тод перемістив перехрестя на її скроню й натиснув на курок, хоч набоїв і не було. Це шкодило ударнику, але хрін із ним.

— Паф, — прошепотів він, коли «тойота» зникла в тунелі за півмилі від його схилу. І проковтнув клубок, що купою склеєних монеток застряг у горлі.