Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Він пішов до телефону, що стояв у коридорі, зняв слухавку й подивився на неї в задумі. У голові неприємно цокала думка, що він щось випустив з уваги — щось таке ж загрозливе, як бомжівський черевик. Але що? Він не знав. Якби не той головний біль, він би зміг згадати. Триклятий біль. Доти пам’ять його не підводила, і це лякало.

Він набрав два-два-два, і після одного гудка відповів голос: «Медична частина Санта-Донато. У вас проблеми зі здоров’ям?»

— Мене звати Тод Боуден. Я зараз на Клермонт-лейн, дев’ятсот шістдесят три. Потрібна «швидка».

— А що сталося, синку?

— Це мій друг, містер Д… — Тод так сильно закусив нижню губу, що з неї бризнула кров, і на мить перед очима все попливло. Його накрило хвилею пульсуючого головного болю. Дюссандер. Він мало не виказав цій анонімній «медичній частині» справжнє прізвище Дюссандера.

— Синку, заспокойся, — сказав голос. — Не поспішай, усе буде добре.

— Мій друг, містер Денкер. Здається, у нього серцевий напад.

Тод почав перелічувати, але оператору вистачило почути, як він описує біль у грудях, що мігрував у ліву руку. Він сказав Тоду, що «швидка» прибуде хвилин за десять-двадцять, усе залежатиме від того, чи завантажені автошляхи. Тод повісив слухавку й притис долоні до очей.

— Викликав? — кволо запитав Дюссандер.

— Так! — заверещав Тод. — Так, викликав! Так, чорт забирай, так! Так, так, так! Заткнися!

Він ще сильніше натиснув нижньою частиною долонь на очі й спершу побачив спалахи світла, а потім під повіками розпливлося яскраве червоне поле. «Тоде, дитинко, збери себе докупи. Ану взяв себе в руки, цвіль ходяча, не розповзайся, в натурі».

Він розплющив очі й знову взяв слухавку. Тепер буде найважче. Тепер настав час подзвонити додому.

— Алло? — М’який інтелігентний голос Моніки у вусі. На якусь мить (лише на одну-єдину) він уявив, як б’є її в ніс дулом «вінчестера» й натискає на гачок, випускаючи кулю в перший потік крові, який рине з ніздрів.

— Матусю, це я, Тод. Дай мені тата, тільки швидко.

Він давно перестав звати її матусею. Знав, що цей сигнал вона зловить швидше, ніж будь-який інший. Так і вийшло.

— Що сталося? Тоде, щось не так?

— Просто дай мені з ним поговорити!

— Але що…

Трубка пластмасово стукнула об стіл. Тод почув, як мати щось каже батькові. І подумки приготувався.

— Тоде? Що у вас там сталося?