Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Настав рік двохсотліття Незалежності.

Тод із півдюжини разів навідувався до Дюссандера між своїм поверненням із Гаваїв улітку сімдесят п’ятого та подорожжю з батьками до Рима, куди вони подалися саме перед тим, коли все те дійство з барабанним дробом, розмахуванням прапорами й спогляданням вітрильників сягнуло свого піку. Тод дістав спеціальний дозвіл на те, щоб закінчити школу раніше, першого червня, і повернулися вони за три дні до двохсотого Четвертого липня.

Ці відвідини Дюссандера проходили стримано й аж ніяк не були неприємними. Вони відкрили для себе, що цілком спроможні цивільно проводити час. Більше розмовляли мовчанкою, ніж словами, а справжні їхні розмови навіяли б на агента ФБР дрімоту. Тод розказав старому, що іноді зустрічається з дівчиною, яку звуть Енджела Ферроу. Не те щоб він був від неї в захваті, але вона дочка материної подруги. А старий розповів Тоду, що взявся до плетіння килимків, бо десь вичитав, що така робота втихомирює артрит. Показав Тоду кілька плодів своєї праці, і хлопець висловив належне захоплення.

А він підріс, чи не так? (Ну, на два дюйми.) Чи покинув Дюссандер курити? (Ні, але мусив зменшити денну порцію курива, бо кашель занадто нестерпний.) Як у школі? (Важко, але цікаво; у нього самі лише «А» та «B», їздив на олімпіаду штату з науковим проектом свого класу, пов’язаним із сонячною енергією, а тепер міркує над тим, щоб вступати не на історію, а на антропологію.) Хто цього року стриже Дюссандеру газон? (Ренді Чемберз, він трохи далі по вулиці живе, добрий хлопчина, але занадто товстий і тупий.)

Упродовж того року Дюссандер прикінчив у своїй кухні трьох бомжів. На автобусній зупинці до нього підходили щось із двадцять разів, а пропозицію випити-повечеряти-ванну-і-ліжко він робив сім разів. Двічі йому відмовили, у двох інших випадках волоцюги просто накивали п’ятами з четвертаками, які їм Дюссандер давав на проїзд. Трохи над цим пометикувавши, він придумав обхідний маневр: просто купував проїзний. Вони коштували два долари п’ятдесят центів, вистачало на п’ятнадцять поїздок і вони не підлягали обміну в місцевій лікеро-горілчаній крамничці.

Але погода останнім часом стояла дуже тепла, і Дюссандер відчув, що з підвалу підіймається огидний душок. У ці дні він тримав вікна та двері щільно зачиненими.

Тод Боуден знайшов бомжа, що відсипався в закинутій дренажній трубі за пустирем на Сієнаґа-вей (було це в грудні, під час різдвяних канікул). Трохи постояв у нерішучості, тримаючи руки глибоко в кишенях. Дивився на волоцюгу й тремтів. На той пустир він потім повертався шість разів протягом п’яти тижнів, завше в легкій куртці, до половини застібнутій на змійку, щоб приховати молоток «Крафтсман» за пояс штанів. Зрештою йому пощастило: він знову знайшов бомжа (того самого чи іншого — це не мало значення, головне, що він не був п’яний у гівно і щось розумів). Це сталося першого березня. Почав він з молоткового боку голівки, а потім у якийсь момент (коли саме, не запам’ятав, бо все навколо вже плавало в червоній імлі) переключився на цвяходер і перетворив бомжеве лице на кашу.

Для Курта Дюссандера бомжі були таким собі напівцинічним жертвоприношенням, що уласкавлювало богів. Зрештою, він сам це визнав… чи то пак визнав повторно. А ще бомжі були прикольні. Вони змушували його почуватися живим. Бо він уже почав відчувати, що за ті роки, які він провів у Санта-Донато (роки перед тим, як на порозі його будинку виник хлопець із блакитними очиськами й американською усмішкою до вух), передчасно постарів. Коли він туди приїхав, йому було лише шістдесят вісім. А тепер він почувався набагато молодшим за той вік.

Що стосується Тода, то думка про уласкавлення богів спершу могла його шокувати… та потім він визнав би її слушність. Зарізавши бомжа під залізничною платформою, він чекав, що нічні кошмари посиляться… може, навіть доведуть його до божевілля. Чекав хвиль паралізуючого почуття провини, що могло б навіть своїм нестерпним тиском змусити його вибовкати зізнання чи відібрати життя собі самому.

Але замість усього цього він полетів на Гаваї з батьками й провів найчудесніші канікули у своєму житті.

Минулого вересня він перейшов у старші класи, почуваючись по-новому, відчуваючи в собі напрочуд багато нових сил, неначе в шкуру Тода Боудена застрибнула нова людина. Усе те, що з раннього дитинства не справляло на нього жодного особливого враження — сонячне світло щойно після світанку, вид на океан з Риб’ячого пірсу, людський мурашник, що діловито сновигав по центральній вулиці тієї присмеркової миті, коли вмикають вуличні ліхтарі, — усе це закарбувалося в його свідомості низкою яскравих камей, таких виразних образів, що вони здавалися гальванізованими. Він куштував життя кінчиком язика, наче ковток вина просто з пляшки.

Та після того, як він побачив у трубі того чаркодуя, нічні кошмари повернулися.

Найчастіше повторювався один — про того бомжа, якого він зарізав у покинутому депо. Повернувшись зі школи, Тод забігав у будинок, і веселе «Привіт, Моніко, дитинко!» готове було зірватися з його губ. Але так і застрягало в горлі, коли він бачив мертвого волоцюгу на підвищенні сніданкового кутка кухні. Він сидів, згорбившись над їхнім м’ясообробним столиком у сорочці, що смерділа ригачками, і таких самих штанях. На яскравій плитці підлоги виднівся струмок крові; кров підсихала на кухонних поверхнях з іржостійкої сталі. На шафках із натуральної сосни скрізь були криваві відбитки долонь.

На дошці для нотаток біля холодильника висіла записка від матері. «Тоде, я в магазин. Буду до 3:30». Стрілки стильного золотистого годинника над плитою «Дженн-Ейр»[94] показували двадцять хвилин по третій, а п’янюга розвалився мертвим на підвищенні, наче якесь страхітливе змокріле лахміття з напівпідвалу тандитника, і всюди була кров, і Тод кидався її витирати, тер кожну заляпану поверхню та весь час кричав на мертвого бомжа, щоб той забирався, щоб дав йому спокій, а блудяга просто розвалився на столі й залишався мертвим, вищиряючись у стелю, і потічки свіжої крові все виливалися з різаних ран у його брудній шкірі. Тод хапав у комірчині швабру фірми «О-Сидер» і брався скажено терти нею підлогу, розуміючи, що не збирає кров, а навпаки — розмазує її, розляпує, але не в змозі зупинитися. І тієї миті, коли він чув, як на подвір’я заїжджає материн фургон «Таун-енд-кантрі»[95], до нього доходило, що бомж — це Дюссандер. Від цих снів він прокидався в холодному поту, хапаючи ротом повітря, на зібганому міцно стисненими руками простирадлі.

Та по тому, як він зрештою віднайшов у дренажній трубі безпритульного алкаша (того самого чи іншого) і застосував до нього молоток, кошмари припинилися. Він підозрював, що йому доведеться вбивати ще і, напевно, більше, ніж один раз. Шкода, звісно, але ж ці істоти вже й так вичерпали свою корисність для людства. Окрім корисності для Тода, звичайно. А Тод, як і решта його знайомих, дорослішаючи, допасовував свій спосіб життя до тих чи інших своїх потреб. Справді, він нічим не відрізнявся від решти. Ти мусиш торувати собі у світі шлях. І якщо хочеш нормально жити, роби це самотужки.

15

Восени свого передостаннього навчального року Тод грав у команді «Ягуари Санта-Донате» і був визнаний одним із найкращих тейлбеків. А в другій чверті того самого року, чверті, що закінчувалася наприкінці січня сімдесят сьомого, виграв конкурс «Американського легіону» на найкраще патріотичне есе. То було загальноміське змагання для учнів старших класів, які вивчали історію Америки. Тодів твір називався «Американська відповідальність». Упродовж бейсбольного сезону того каламутного року (іранського шаха скинули з престолу, ціни на бензин знову підскочили) він був пітчером, шкільною зіркою, виграв чотири гри й жодної не програв. Коефіцієнт відбивання в нього складав .361. На церемонії нагородження в червні його назвали «Спортсменом року» і тренер Гейнс вручив пам’ятну табличку (той тренер Гейнс, котрий одного разу відвів його вбік і сказав відпрацьовувати кручену подачу, «бо ніхто з цих ніґерів не вміє кидати кручену, Боудене, ніхто»). Моніка Боуден розплакалася, коли Тод зателефонував їй зі школи й повідомив, що дістане нагороду. Тод Боуден наступні два тижні після церемонії походжав, випнувши груди, і щосили старався не хизуватися. Того літа вони орендували бунґало на Біґ-Сурі, і Тод до нудоти наплавався під водою з маскою. Упродовж того самого року Тод убив чотирьох покидьків суспільства. Двох із них він зарізав, а ще двох — забив до смерті. У нього з’явилася звичка на свої «мисливські вилазки», як він їх тепер називав, вдягати дві пари штанів. Іноді він катався міськими автобусами, шукаючи підхожих місцин. Найкращими знахідками виявилися «Місія Санта-Донато для нужденних» на Даґлас-стрит і місце за рогом біля Армії спасіння на Евклід-стрит. Він повільно обходив ті квартали, чекаючи, коли до нього підійдуть жебрати. Коли наближався бомж, Тод казав йому, що він, Тод, хоче купити пляшку віскарика, і якщо бомж йому поможе, Тод із ним поділиться. Я знаю місце, казав він, куди можна буде піти. Звичайно, щоразу то було інше місце. Його мучило величезне бажання вернутися або в залізничне депо, або до дренажної труби за пустирем на Сієнаґа-вей, але він його притлумлював. Бо повертатися на місце попереднього злочину було б нерозумно.

Протягом того самого року Дюссандер обачно курив, цмулив бурбон «Прадавня доба» і дивився ТБ. Тод лише зрідка забігав, але їхні розмови з часом набували все дошкульнішого забарвлення. Вони ставали чужими один одному. Того року Дюссандер відзначив свій сімдесят восьмий день народження, а Тоду виповнилося шістнадцять. Дюссандер відзначив, що шістнадцять — це найліпший рік життя для молодого чоловіка, як сорок один — для зрілого й сімдесят вісім — для літнього. Тод чемно кивав. Дюссандер уже добряче нализався і якось так хихикав, що Тоду ставало від того дуже ніяково.

За сімдесят шостий — сімдесят сьомий Тодів навчальний рік Дюссандер відправив на той світ двох бомжів. Другий виявився живучішим, ніж могло здатися на перший погляд. Навіть після того, як Дюссандер солідно накачав його алкоголем, він лазив по кухні з руків’ям довгого ножа, устромленого в шию, заливаючи кров’ю перед сорочки й підлогу. Хитко прокружлявши два кола по кухні, бомж віднайшов коридор, що вів у передпокій, і мало не втік з будинку.

А Дюссандер стояв у кухні, шокований, широко розплющивши очі, бо не вірив тому, що бачив, і дивився, як волоцюга бурчить і відсапується, пробираючись до дверей, б’ється об стіни коридору й збиває зі стін дешеві репродукції фірми «Керієр і Айвз». І цей параліч тривав доти, доки бомж не намацав клямку. Отоді Дюссандер блискавкою метнувся через усю кухню, смикнув на себе шухляду з причандаллям і витяг виделку для м’яса. Потім помчав коридором з виделкою наголо і загнав її бомжеві в спину.