Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Дюссандер спершу насупився, та потім усмішка повернулася.

— Тобі справді треба сісти на автобус?

П’яниця кволо всміхнувся, не розуміючи, про що йдеться.

— А що, як ти поїдеш на автобусі зі мною додому? — запропонував Дюссандер. — Я наллю тобі випити, дам поїсти, пущу у ванну, постелю ліжко. А натомість попрошу лише поговорити зі мною. Я стара людина. Живу сам. Іноді так бракує людського товариства.

Щойно ситуація прояснилася, алкаш заусміхався ширше. Старий багатенький педрило, охочий до бомжатинки.

— Зовсім ото сам? Хірово, скажи?

На широкий вищир з інсинуаціями Дюссандер відповів увічливою усмішкою.

— Єдине, про що я попрошу, — сидіти подалі від мене в автобусі. Від тебе сильно тхне.

— Мо’, ви й не хочете, шоб я вам хату завоняв, — відказав п’яниця, у котрому зненацька прокинулася хмільна гордість.

— Ходімо, автобус прийде за хвилину. Зійдеш на наступній зупинці після мене й повернешся на два квартали назад. Я чекатиму тебе на розі. Уранці побачимо, що я зможу тобі пожертвувати. Може, і два долари.

— Або цілих пять, — просяяв волоцюга. Про гордість, хмільну чи якусь іншу, було забуто.

— Можливо, можливо, — втрачаючи терпець, сказав Дюссандер. Він уже чув тихе дизельне гудіння автобуса. Тицьнув бурлаці в брудну руку четвертак (рівно стільки коштував проїзд в автобусі), і не озираючись відійшов на декілька кроків.

З-за пагорба вже сяйнули фари автобуса, а волоцюга стояв і вагався. Коли старий педик, не оглядаючись, вибрався східцями автобуса, він ще стояв і бурмосився на четвертак у руці. Потім повернувся, щоб іти геть, але останньої миті змінив напрямок і вскочив в автобус перед тим, як стулилися двері. Четвертак у квитковий апарат вкинув із виглядом людини, яка ставить сотню доларів на ризиковане парі. Проминув Дюссандера, лиш побіжно ковзнувши по ньому поглядом, і вмостився в кінці автобуса. Потім закуняв, а коли прокинувся, багатого педика вже не було. Він зійшов на наступній зупинці, не знаючи, правильно це чи ні, та й не особливо цим переймаючись.

Повернувся на два квартали назад і побачив під ліхтарем невиразну фігуру. Старий педик, так. Голубець дивився, як він іде до нього, і стояв наче випнувшись.

Раптом волоцюгу огорнув холод поганого передчуття. Він підказував йому розвернутися, забути про всю цю катавасію і йти геть.

Та ось уже дідуган ухопив його за руку… і хватка в нього була напрочуд міцною.

— Добре, — сказав він. — Я дуже радий, що ти прийшов. Мій дім он там. Недалечко.

— А мо’, і десятку, — промовив волоцюга, дозволяючи себе вести.

— А мо’, і десятку, — погодився старий педик і розсміявся. — Хтозна?

14