Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

— Господи Ісусе! — мало не заверещав Тод.

Він стояв у дверях кухні. Дюссандер навалився на стіл, спираючись на лікті, між ними стояла склянка. На лобі бубнявіли великі краплини поту. Але дивився Тод не на Дюссандера. А на кров. Кров, здавалося, була всюди — калюжі на столі, на порожньому кухонному стільці, на підлозі.

— Де в тебе кров тече? — заволав Тод, примусивши нарешті свої паралізовані жахом ноги знову рухатись. Йому здавалося, що в проході він простояв щонайменше тисячу років. «Це кінець, — думав він. — Повний кінець усьому. Бейбі, кулька мандрує за небокрай, усе вище й вище летить нехай, усе, Тут-Тут-Тутсі, прощавай». Та однаково він стерігся, щоб не вступити ненароком у кров. — Ти ж казав, у тебе галімий серцевий напад!

— Це не моя кров, — промимрив Дюссандер.

— Що? — Тод зупинився. — Що ти сказав?

— Спустися в підвал. Там побачиш, що треба зробити.

— Що тут за чортівня відбувається? — спитав Тод. І зненацька йому сяйнула страхітлива думка.

— Хлопче, не марнуй нашого часу. Я думаю, ти не надто здивуєшся, коли побачиш те, що чекає тебе внизу. Я думаю, у тебе вже є досвід у таких справах, як та, що в мене в підвалі. Власний досвід.

Тод ще трохи подивився на нього, не вірячи власним вухам, а тоді підстрибом, долаючи по дві сходинки за раз, скотився в підвал. На перший погляд у хисткому жовтому світінні здалося, що Дюссандер скинув у підвал мішок зі сміттям. Аж тоді він побачив ноги, що стирчали, і брудні руки, що витяглися по боках під затягнутим паском.

— Господи Ісусе, — повторив Тод, але цього разу ці слова не мали жодної сили — вони випливли назовні тонким шепотом, наче пересипалися кістки скелета.

Він притис тильний бік правої долоні до рота. Губи були сухі, мов наждачний папір. На мить заплющив очі… а коли знову їх розплющив, то нарешті відчув, що панує над собою.

І взявся до справи.

Тод побачив держак лопати, що стирчав із неглибокої ями, і миттю збагнув, що саме робив Дюссандер, коли в нього забарахлив мотор. Ще кілька секунд — і відчув усю повноту підвального смороду, гидкого, як гнилі помідори. Він і раніше чув його нюхом, але нагорі той був набагато слабший… а до того ж за останні кілька років він не так часто тут бував. А тепер до нього дійшло нарешті, чим то смерділо, і довелося кілька секунд змагатися з бажанням блювонути. Він затиснув носа й рот рукою та мусив чекати, коли минеться низка приглушених покликів у горлі й шлунку.

Мало-помалу він знову опанував себе.

Ухопив мертвого синяка за ноги й потягнув через підвал до краю ями. Там кинув ноги на землю, змахнув тильним боком лівої долоні піт з чола і на одну мить укляк. Ще ніколи в житті він не старався метикувати так швидко.

Потім узяв лопату і почав поглиблювати яму. Коли вже було п’ять футів, виліз і штурхонув труп безхатька в могилу ногою. Трохи постояв на краю, дивився вниз. Сині джинси, що вже перетворилися на лахміття. Брудні вкриті кірками струпів руки. Так, то був волоцюга. Іронія була майже кумедною. Такою кумедною, що живіт від сміху надірвати можна.

Тод чкурнув нагору сходами.

— Як ти тут? — спитав у Дюссандера.

— Жити буду. Ти все зробив?

— Я в процесі.