Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

Але, як виявилося, раділи ми завчасу. І, якби нам вистачило розуму дві хвилини витратити на те, щоб подивитися на карту доріг, то ми б зрозуміли причину. Ми знали, що труп Рея Бравера лежить десь біля Бек-Гарлоу-роуд, яка закінчується сліпим завулком на березі річки Роял. Через Роял веде ще один міст, по якому пролягає залізнична колія. І от що ми придумали: коли підійдемо близенько до Рояла, то водночас наблизимося й до Бек-Гарлоу-роуд, де Біллі й Чарлі припаркували машину, коли побачили хлопця. А що від Рояла до річки Касл усього десять миль, ми подумали, що рибка в сітці.

Але ті десять миль петляли, як ворона літала. Колія між річками Касл і Роял не йшла навпростець. Вона робила плавну петлю, огинаючи гористу, кам’янисту місцину під назвою Стрімчаки. Якби ми глянули на мапу, то ця петля була б як на долоні, і ми б зрозуміли, що замість десяти миль тупати нам усі шістнадцять.

Першим це запідозрив Крис — коли вже перевалило за полудень, а річки Роял усе не було видно. Ми зупинилися, щоб він міг вилізти на високу сосну й добре роздивитися місцевість. А коли він спустився, то повідомив нам, що все дуже просто: до Рояла ми дійдемо десь о четвертій дня, а то й пізніше, та й то якщо ворушитимемо булками.

— От срака! — голосно вилаявся Тедді. — І що нам тепер робить?

Ми подивилися один одному в змучені спітнілі обличчя. Голодні й роздратовані. Велика пригода перетворилася на довгий нудний похід — було брудно й подеколи страшно. Напевно, і вдома нас уже шукали. І навіть якщо Майло Пресман не заявив на нас у поліцію, то це міг зробити машиніст поїзда, від якого ми тікали на мосту. До Касл-Рока ми планували доїхати автостопом, але четверта година — це за три години до темряви, а в сутінках ніхто не підбере чотирьох хлопців на сільському путівці.

Я спробував викликати в уяві гарний образ олениці, яка паслася на зеленій ранішній траві, але він вийшов запорошеним і якимось неживим, не кращим за трофейну голову над каміном у чиїйсь мисливській хатині, зі зволоженими очима, щоб фальшиво блищали, мов живі.

— Однак, якщо йти, усе ж буде ближче, — урешті сказав Крис. — Пішли.

Він розвернувся й рушив уздовж колії — у запорошених кедах, з похиленою головою. Його тінь калюжкою розливалася попід ногами. І за хвилину ми всі вервечкою потяглися за ним.

24

Упродовж років, які минули між тими подіями та написанням цих мемуарів, я напрочуд мало згадував ті два вересневі дні (в усякому разі свідомо). Асоціації, пробуджені тими спогадами, так само неприємні, як трупи, що спливають на поверхню ріки щотижня після артобстрілу. Через це я ні разу не піддав сумніву наше рішення піти по рейках. Іншими словами, я іноді загадувався про те, що ми надумали зробити, але ні разу про те, як ми це зробили.

Але тепер на думку спадає значно простіший сценарій. Я певен: якби ця ідея нам сяйнула тоді, ми б її зарізали. Іти по рейках здалося б охайнішим, кльовішим, як ми тоді казали. Проте якби ідея все-таки прийшла й ми її не зарізали на місці, то не сталося б жодних тих подій, що відбулися далі. Може, навіть Крис із Верном були б досі живі. Ні, вони не згинули в лісі чи на залізничній колії. У цій історії ніхто не помирає, крім кількох кровопивць і Рея Бравера. Але ж, якщо відверто, то він був мертвий до того, як вона почалася. Але правда в тому, що з нас чотирьох, хто кидав монетки, щоб визначити, кому бігти до «Флорида-маркету» по харчі, досі живий лише той, хто бігав. Старий мореплавець у свої тридцять чотири, з вами, Милостивий Читачу, у ролі весільного гостя (а зараз хіба не час вам подивитися на моє фото на задній обкладинці, щоб перевірити, чи ти зачарований моїми очима?)[147]. Якщо ви відчуваєте з мого боку певну сердитість, то ваша правда, але хтозна, може, у мене є на те причина. У тому віці, коли ми всі чотирьох могли б вважатися надто молодими й незрілими, щоб стати президентами, троє з нас мертві. І якщо незначні події з роками справді відлунюють усе сильніше й сильніше, то так, якби ми вчинили просто й зробили гак через Гарлоу, може, тоді мої друзі були б сьогодні живі.

Якби ми зловили машину й під’їхали трасою Сім до церкви Шило, що стояла на перетині шосе й Бек-Гарлоу-роуд (принаймні до тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого, коли згоріла впень — подейкують, що від недопалка, кинутого якимсь дармоїдом). Трохи везіння — і ми б ще до заходу сонця попереднього дня прочісували той квадрат, де Біллі та Чарлі припаркувалися зі своїми страшнючими козами.

Але ця ідея не прижилася б. Її б відкинули — не за допомогою підкріплених фактами аргументів та заведеного в суспільстві способу дебатування, а методом бурчання, сердитого зиркання з-під лоба, пердіння й піднятих середніх пальців. Словесну частину дискусії стимулювали б такими влучними блискучими сентенціями, як «Та посрати. Це фігово», а також старим надійним тузом із рукава: «Тебе що, у дитинстві мама головою об підлогу впустила?»

Невисловленим (мабуть, ця думка була надто глобальною, щоб про неї говорити) лишалося те, що ми робимо дещо грандіозне. Це вам не просто казитися з петардами чи заглядати ззаду крізь дірку в дерев’яну дівчачу вбиральню в Гаррисон-парку. То було щось із розряду «перший секс», «вступ до лав армії» чи «легальна купівля першої пляшки випивки». Просто заскочити в крамницю, розумієте, вибрати пляшку доброго скотчу, сяйнути перед продавцем посвідченням і водійськими правами і вийти — з усмішкою на губах і коричневим пакетом у руці. Член клубу з кількома більшими правами та привілеями, ніж ті, що їх надавала наша стара халабуда під бляшаним дахом.

Усім глобальним подіям у житті передує ритуал — обряд переходу, магічний коридор, де стаються зміни. Купувати презервативи. Стояти перед священиком. Підняти руку й промовити слова обітниці. Або, якщо хочете, іти по шпалах залізничного полотна, щоб зустріти на півдорозі хлопця твого віку. Це якби я пішов по Ґренд-стрит, щоб стріти Криса, коли він іде до мене в гості, чи якби Тедді пройшов половину Ґейтс-стрит, щоб зустріти мене, якби я йшов до нього. Здавалося, що так буде правильно, бо обряд переходу — це справді магічний коридор, тому в нас завжди є прохід. Той, яким ти йдеш до вівтаря, коли одружуєшся, і яким тебе несуть, щоб поховати. Наш коридор був між тими рейками-двійнятами, і ми йшли між них, перескакуючи зі шпали на шпалу, назустріч головній події цієї подорожі. До такого стопом не їздять.

А ще ми не нарікали на те, що все виявилося важче, ніж ми сподівалися. Ми вважали це правильним. Бо події, що супроводжували наш похід, підняли його до рівня того, що, як ми підозрювали, було його сутністю. До рівня серйозного діла.

Однак, обходячи Стрімчаки, ми не знали одного. Що Біллі Тесіо, Чарлі Гоґан, Джек Маджет, Норман «Кудлатий» Браковіч, Вінс Дежарден, старший Крисів брат Очисько та Ейс Мерил власною персоною саме збиралися в дорогу, бо хотіли самі глянути на тіло. Рей Бравер став по-своєму знаменитим, і наша таємниця перетворилася на звичайнісінький балаган. Коли ми вже вийшли на фінішну пряму нашої подорожі, вони вантажилися в Ейсів побитий-потрощений «форд» п’ятдесят другого року й Вінсів «студебекер» п’ятдесят четвертого.

Біллі та Чарлі спромоглися зберігати свою величезну таємницю аж цілу добу. Потім Чарлі пробовкався Ейсу, коли вони ганяли більярдні кулі, а Біллі розтріпав Джеку Маджету, поки вони рибалили на мосту Бум-роуд. Ейс та Джек урочисто поклялися іменами своїх матерів берегти секрет, і до півдня про це вже знала вся їхня банда. Як та шантрапа ставилася до своїх матусь, ви вже, певно, здогадуєтеся.

Вони всі влаштували східняк у більярдному салоні, і Кудлатий Браковіч висунув теорію (ви, Милостивий Читачу, уже її чули) про те, що вони всі стануть героями — не кажучи вже про славу на радіо та телебаченні, — коли «знайдуть» тіло. А все, що для цього треба зробити, на думку Кудлатого, — узяти дві тачки й набити багажники по саму зав’язку риболовецьким знаряддям. Коли знайдуть тіло, їхня легенда буде на сто відсотків достовірною. А ми, офіцере, щучку надумалися половити в річці, тій, що Роял. Хе-хе. І гляньте, що найшли.

Коли нам до мети, нарешті, лишалося зовсім недалеко, вони вже мчали дорогою з Касл-Рока до Бек-Гарлоу.