Розділ «Стівен Кінг Чотири сезони»

12

На колір і смак усі фломастери різні, як то кажуть. Але це нормально. Коли я скажу вам «літо», у вас у голові виникнуть свої власні образи, які будуть сильно відрізнятися від моїх. Нормально. Але для мене «літо» завжди означатиме бігти дорогою до «Флорида-маркету», у кишені дзеленчить дріб’язок, температурка весела — під дев’яносто, на ногах у мене — кеди. Це слово пробуджує в уяві залізничні рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, що біжать під сонцем кудись ген-ген за обрій, відполіровані до такого сліпучо-білого блиску, що заплющуєш очі — й бачиш їх у темряві. Тільки вони вже не білі, а сині.

Але того літа з нами сталося набагато більше, ніж прогулянка через річку, аби повитріщатися на Рея Бравера (хоча це головна його принада, і вона нависає на тлі). «Флітвудзи» виводять «Прийди до мене ніжно», і Робін Люк співає «Сюзі, любонько», а Малий Ентоні надривається на «Я всю дорогу додому біг». Чи були то хіти літа шістдесятого року? І так, і ні. Але радше так. Тими тривалими оксамитовими вечорами, коли рок-н-рол на «WLAM» м’яко перетікав у нічний бейсбол на «WCCU», час втрачав чіткі обриси. Увесь він ставав одним суцільним тисяча дев’ятсот шістдесятим, і літо тяглося мільярди років, і магія зберегла його цілісним, заплутавши в павутинні звуків: солодке сюрчання цвіркунів, автоматна черга гральних карт, шелест спиць ровера хлопця, який поспішає додому на пізню вечерю з холодної нарізки й чаю з льодом, монотонний техаський голос Бадді Нокса виспівує «Ходімо, дівчинко, зі мною на вечірку, і я кохатимуся з тобою», а голос бейсбольного коментатора змішується з піснею та пахощами свіжоскошеної трави: «Рахунок три і два. Вайті Форд нахиляється вперед… збирається… м’яч у нього… Форд тримає паузу… кидає… і ось воно! Вільямс красиво відбиває! Можете поцілувати м’яч на прощання! «РЕД СОКС» ПОПЕРЕДУ, ТРИ ДО ОДНОГО!» Невже Тед Вільямс ще грав у «Ред сокс» шістдесятого? Ні, звісно. Але він грав. Я дужечітко це запам’ятав. За останні кілька років бейсбол став для мене важливим — відколи до мене дійшло, що бейсболісти такі самі люди з плоті та крові, як і я. А дійшло до мене, коли автомобіль Роя Кампанелли перекинувся й перші сторінки всіх газет криком повідомляли невблаганні новини: кар’єра скінчилася, решту життя він проведе в інвалідному візку. І це усвідомлення повернулося до мене, із тим самим невблаганним стукотом, коли я одного ранку два роки тому сидів за цією самою друкарською машинкою та почув, що Турман Мансон[135] загинув, намагаючись посадити свій літак.

Були фільми, які ми дивились у «Джемі» (його вже давно знесли), науково-фантастичні кіна, типу «Ґоґ» із Ричардом Іґаном, і вестерни з Оді Мерфі (Тедді передивився фільми з Оді Мерфі по три рази як мінімум, для нього той був мало не богом), і воєнні стрічки з Джоном Вейном. Були ігри й нескінченні кукурудзяні каші, газони, які треба було підстригти, місця, куди треба було побігти, стіни, у які жбурляти монетки, люди, яким кортіло поплескати тебе по спині. А зараз я сиджу тут, намагаючись прозирнути крізь клавіатуру комп’ютера «IBM» і побачити той час, пробуючи пригадати найкраще й найгірше з того зелено-коричневого літа. І майже відчуваю того худорлявого, вкритого шаром бруду хлопчака, що досі ховається десь у глибині цього вже немолодого тіла. Чую ті звуки. Але апофеоз тих спогадів і того часу — Ґордон Лачанс біжить дорогою до «Флорида-маркету» з дрібними монетами в кишенях, і піт стікає йому по спині.

Я попросив три фунти м’яса для гамбургерів, ще взяв булочок, чотири пляшки «коли» й відкривачку за два центи. Власник крамнички, Джордж Дасет, приніс фарш і нахилився на прилавок біля касового апарата, спираючись м’ясистою рукою на поверхню коло великої пляшки маринованих варених яєць. З рота в нього стирчала зубочистка, а чималеньке пивне барильце напинало білу футболку, мов добрий вітер корабельне вітрило. Поки я скуповувався, він стояв і дивився, аби ж я ненароком чогось не цупонув. Але не промовив ні слова — аж поки не почав зважувати м’ясо.

— А я тебе знаю. Ти Денні Лачанса брат. Ге? — Зубочистка помандрувала з одного боку рота в інший, наче на кулькопідчіпниках. Він простягнув руку, узяв за касовим апаратом пляшку крем-соди «С’ОК» та присмоктався до неї.

— Так, сер. Але Денні, він…

— Ага, я знаю. Сумно це, малий. У Біблії сказано: «Посеред життя спіткає нас смерть». Ти знав, що… Ух. У мене брат у Кореї загинув. А ти на Денні дуже схожий. Тобі казали? Ух. Викапаний він.

— Так, сер, іноді так кажуть, — понуро підтвердив я.

— Пригадую той рік, коли його визнали одним із найкращих гравців. Напівзахисником він грав, так, здається. Ух. А як він бігав! Господи Боже й Синку Ісусе! Та ти, мабуть, ще зовсім шкет був, не пам’ятаєш. — Він дивився кудись понад моєю головою, крізь москітні двері надвір, у розжарене спекотне повітря, неначе йому явилося прегарне видіння мого брата.

— Я пам’ятаю. Е-е, містере Дасет?

— Що, малий? — Очі в нього були затуманені від спогадів, зубочистка трохи тремтіла між губ.

— Ваш палець на вагах лежить.

— Що? — Він зачудовано подивився вниз, туди, де пучка пальця міцно натискала на білу емаль. Якби я не відсунувся від нього трохи, коли він почав базікати про Денніса, то його палець і досі б ховався за меленим м’ясом. — Ого, таки так. Ух. Та я оце про твого братика замислився, царство йому небесне. — І Джордж Дасет перехрестився. А коли зняв палець з ваг, то стрілка відскочила назад на шість унцій. Він ляпнув зверху ще трохи фаршу й загорнув його в білий папір.

— Отже, — процідив він крізь зубочистку. — Що в нас тут? Три фунти фаршу, це долар сорок чотири. Булки для гамбургерів — двадцять сім. Чотири води — сорок центів. Одна відкривачка — два пенси. Усього разом… — Він додав у стовпчик на пакеті, у який збирався покласти харчі. — Два двадцять дев’ять.

— Тринадцять, — виправив я.

Він поволі перевів погляд на мене і насупився.

— Га?

— Два тринадцять. Ви неправильно додали.

— Малий, а ти…